— Тату,— без вступу почав Олег, добираючи серйозних і заковиристих слів,— вчора ви ще раз підірвали мою репутацію і авторитет…
— Ні, ні, сину, я нічого не підривав, бо проснувся і зразу ж пішов до клубу,— змів із фартуха стружки Никодим.
— У клубі й підірвали…
— Що, сину, сталося? Може, мати підірвала, а я ні…
— А навіщо ви прогнали Чугая?
— Тю,— полегшено зітхнув Динька,— а я думав бозна-що. Прогнав, бо не хочу з ним і однієї колоди тесати…
— Бачите, а через вас і мені доведеться подавати у відставку.
— Що? — тут уже не до жартів.— Як, у відставку? По якому закону?
— Усі говорять, що ви з матір'ю порушуєте моральний кодекс, а я дивлюсь на це крізь пальці…
Динька пригадав великий плакат про моральний кодекс, що бачив його в сільраді, і замислився.
— Я, сину, наче й не порушую… Мати — більше,— по хвилі сказав Никодим, боячись взяти на себе вину за майбутні неприємності сина.
— Ото як хочете мені добра, то йдіть з матір'ю до Полікарпа та помиріться.
— Гм, а може, хай мати сама піде? — нерішуче запропонував Динька.
— Ні, вдвох. І то сьогодні, бо мій авторитет на волосинці тримається, а я ще той… і женитись хочу.
Не знаю, що робив би хтось інший за такої ситуації, а Никодим Динька ледве дочекався вечора.
Свою розмову з сином передав ошелешеній Теклі дещо в спрощеному вигляді, але набагато дохідливіше і переконливіше:
— Якщо ми не помиримось з Полікарпом Чугаєм, Теклю, то нашого Олега скинуть з депутатів, як порушника Конституції і всіх законів…
У Теклі на устах присохло кілька прокльонів, і вона, наче підкошена, сіла на лаву. Никодим, знаючи свою дружину, скористався з цієї нежданої тиші для нової атаки:
— Гайворон може зібрати всю партійну організацію, і це дійде до району або й до Києва. Напишуть про Олега в газету і тоді його не тільки в сільраду, а й до загсу не пустять… Бо який же він депутат, коли його батьки щодня порушують закони?
І Текля, якій легше було б лягти в домовину, ніж простити Чугая, здалася:
— Якщо закон за Чугая, Никодиме, тоді я не проти закону. І в святому письмі сказано: прости ближнього свого, то й сам прощен будеш… Іди та приведи вже того Полікарпа, щоб йому…
— Теклю!
— Та приведи, кажу…
Вранці Полікарп Чугай і Никодим Динька йшли на роботу разом…
*
Щодня Платон збирав до клубу хлопців та дівчат. Усім нічого було робити в маленьких кімнатках ясел, і Світлана Підігріта запропонувала розбити клумби, посадити дерева. Хлопці привозили з лісу кількарічні сосонки і берізки, розбивали алеї та обсаджували їх.
Під їдальню відвели найбільшу кімнату, побілили, але дівчата були незадоволені: дуже буденно, ніякої краси. Найбільше псувала загальний вигляд величезна груба. І Платон подав думку:
— Обкладемо її кахлем.
— А де його взяти?
— На фермі.
Коляда був у районі, і всю відповідальність на себе прийняв Макар Підігрітий:
— Обійдуться свині без кахля.
Хлопці стамесками відколупували кахель зі стін, а дівчата, нагрівши котел води, мили і витирали до блиску білі та сині плитки…
Білим кахлем обклав Іван Лісняк стіни, ще й підлогу на кухні, в умивальнику збирався вимостити. Працював і ввечері, бо просив Платон швидше закінчити. Він не чув, як у кімнату ввійшов Коляда, тільки побачив його великі чоботи, коли збирався узяти плитку.
Голова кричав, тицяючи в обличчя Іванові кахельну плитку. Той повільно вмокнув трісочку у відерце з фарбою, написав на грубці: «Це ж для дітей!» Семен Федорович махнув рукою і вибіг.
Коляда викликав до себе Платона офіційно, через Горобця. Сидів у своєму кріслі, наче вилитий з воску, і дивився холодними скляними очима:
— Ви що, хочете з Макаром Підігрітим спровадити мене до тюрми!
— Це не входить у наші плани, Семене Федоровичу. А що, є анонімка?
— Навіщо ви свинарник обідрали, га?
— Та свиням кахель ні до чого…
— А завтра ти всі ферми по камінчику рознесеш, так?
— Ні, ферм не чіпатиму,— пообіцяв Платон.
— А ти знаєш, що в ті ферми я свою душу вклав, знаєш? Скільки в газетах про них писали? — Коляда виймає з ящика папку.— А що тепер мені в районі скажуть? Доведеш ти мене, Гайворон, до того, як його… до розриву в серці… Якби це не ти придумав, а хтось інший, то з колгоспу виключив би, а так — напишу тобі догану…
— Пишіть. Мені все одно.— Платон згадав, що сьогодні мав прийти Динька оглядати хату.
Динька прийшов з Теклею. Для годиться посиділи трохи, поговорили, а там і до діла взялися. Гості обійшли кілька разів хату, обмацуючи стіни та підмурок, потім оглянули стелю і дах.
— Воно, конешно, хата є,— промовив Никодим.— Якщо наш Олег ожениться, то буде жити… Скільки ж ти за неї хочеш?
— А яке ваше слово?
— Півтори тисячі їй красна ціна,— сказала Текля.
— Малувато…
Саме на цей торг і нагодився Васько. Він стояв у кутку і довго не міг збагнути, про що йде мова.
— Бери півтори і ще десять,— казав Никодим.
— Ні, не буде,— відповів Платон.
— Та це ж які гро-оші! — тоненько виводила тітка Текля.
— Ще накину десять — та й по руках,— простягував свою долоню Динька.
— Ви забуваєте, що й садок при хаті є, і хлів,— ніяковіючи, говорив хлопець.
— Ви хочете купити нашу хату? — здогадався Васько.
— Як у ціні зійдемось, то й купимо, бо син думає женитись,— пояснила Текля.
— А ми де подінемось? — спитав Васько Теклю.
— Та це вже брата питай…
— Де ми подінемось? — підбіг до Платона брат.
— Зачекай, зачекай, потім,— відмахнувся Платон.
— Ні, ти мені зараз скажи! Я не хочу продавати, не хочу! Ідіть звідси.— Васько шарпнув Диньку за полу фуфайки.
— Ваську! — гримнув Платон.— Іди на вулицю!
— Не продам хати! — вперто повторив хлопчак.
— То ми ж не силуємо,— виправдовувався Никодим.— Ми і завтра зайти можемо.
Динька з Теклею вийшли. Васько вовченям подивився на брата:
— Я з тобою все одно не поїду.
— А я тебе й питати не буду.
— А я втечу… і буду жити в хліві. А ти собі їдь… на легкий хліб.
— Що ти сказав?
— Коли ми з тобою в Київ поїхали, то дядько Ничипір сказав, що ти легкого хліба шукаєш.
— Та замовкни ти!
— А я всім розкажу. Піду зараз до Диньки і скажу: якщо він купить нашу хату, то я її спалю,— вирішив Васько.— Як дядько Полікарп.
— Що?! Ах ти ж виродок! — Платон кинувся до брата.
— Бий, бий,— зіщулився той. Платон замахнувся.
— Не треба мені такого брата, не треба! — крикнув Васько і міцно заплющив очі.
Ці слова зі страшною силою штрикнули в Платонове серце, і він, заточившись, сів на ліжко. Брат вибіг з хати.
Платон чекав допізна, але Васько так і не прийшов додому. Де він міг бути? У Снопа чи в Мазура? А може, до Івана Лісняка подався? Треба шукати. Накинув фуфайку і вийшов на подвір'я. Двері у хліві були напіввідчинені. Гайворон ступив через поріг і засвітив сірника: на сухому картопляному бадиллі, згорнувшись калачиком, спав Васько.
Платон підняв легеньке, зморене сном братове тіло і поніс до хати. Васько прокинувся, але не вирвався з рук.
— Чого ж ти не прийшов до хати? Нам з тобою не можна сваритись… Не можна,— тихо говорив Платон.
— Я не буду більше тікати. Тільки ти не продавай нашої хати, не будеш? І дядько Ничипір каже, що не треба.
— А де ти бачив його?
— Я біля тракторів був… Дід Вигон мене картоплею печеною частував.
— Спи, Васю, спи.
Платон зайшов у свою кімнату. На столі лежав недописаний лист до Наталки. Прочитав його і порвав. Що він може написати, коли уже все написано і сказано? Його погляд зупинився на Степчиній хустці, що лежала на тапчані. Платон дивився на фотографію Наталки і пригадував ніч біля вітряка, гарячі Степчині уста і її слова…
Хтось постукав у вікно. «Може, Степка?» — майнула думка. Серце тривожно забилось. Краще б вона не приходила…
Ні, не Степка. У хату зайшли Ничипір Сніп і Мазур.