— Ти мене, тату, не жалій.
— Я реально дивлюсь на речі.
— Я також…
— Тому хочу умовитись: ти мені завжди писатимеш правду.
— Звичайно.
— І коли що… ти повинна знайти мужність і негайно повернутись. Ми з матір'ю докоряти не будемо.
— Не треба про це, батьку… Я його люблю.
— Ти не звикла жити в селі.
— Мати три роки жила з тобою на заставі, в горах…
— Нам буде сумно без тебе, Наташо,— промовив батько.
— І мені без вас. Але будемо сподіватись на краще. Головне, щоб мама не хвилювалась. Ти заспокой… Хай на роботу влаштується.
— А може, умовишся з Платоном, і ви приїдете до нас?
— Я не знаю, що буде, батьку…
Дівчина говорила правду. Хіба вона знала, що чекає на неї?
…Поклацував лічильник спідометра, відраховуючи кілометри, що наближали Наталку до загадкової Сосонки.
Великий щит на обочині шосе попередив: «До міста Косопілля — 5 км». Незабаром інший повідомив, що залишилося три кілометри. А через кілька хвилин Наталка з батьком уже розглядали знамениту карту Косопільського району, намальовану на стіні комбінату побутового обслуговування.
З допомогою кількох добровільних гідів, Нарбутов нарешті вибирався з центру міста на сосонську дорогу, оглянувши перед цим монументальні колони чайної і стоянку таксі…
На горі батько зупинив машину.
— Ось і Сосонка… Дивись, Наташко.
Наташа побачила старого вітряка, вузеньку Русавку, білі хати і силосну вежу. У полі гули трактори…
Біля мосту машину оточили босоногі хлопчаки і наперебій почали розказувати, як швидше проїхати до хати Гайворонів.
— У них на воротях півник прибитий.
Це був точний орієнтир. На подвір'ї гостей зустрів Васько.
— Давай знайомитись,— сказав Нарбутов.
Васько подав руку полковникові і усміхнувся до Наталки: впізнав.
— А Платон — у полі, ще вдосвіта пішов. Я його покличу зараз.
Наталка хотіла сказати, що вони всі разом поїдуть, але Васько уже був на городі. З розгону перестрибнув риштак з водою, а далі через леваду, навпрошки, в поле. Яке то добро, коли гості приїжджають! І це ж тобі не дядько чи тітка з Кашперівки, а полковник на машині! Ні в кого з хлопців полковник у хаті не був. А як він подарує Васькові автомата чи пістолета? Що для полковника один пістолет? Ну, може, зараз і не подарує, але зі свого вистрелити дасть…
Васько біжить по ріллі навперейми тракторові, якого веде Платон. Ноги грузнуть у теплій, м'якій землі, помережаній боронами.
— Платоне-е-е! — гукає Васько.— Полковник! Приїхав полко-о-овник!
Хлопці, які стояли на сівалках, теж щось закричали, і трактор зупинився. Платон, чорний, з почервонілими від безсоння очима, вийшов з кабіни.
— Що, Ваську?
— Полковник приїхав, з тією, що на карточці… На машині…
— З Наталкою?
— Еге, з погонами… То я по тебе прибіг,— випалює одним духом хлопчак.
Платон розгублено подивився на сівачів, на Васька і одвів брата вбік:
— Біжи до вагончика і скажи Юхимові, щоб змінив мене. Швидко.
Платон сідає в кабіну. Безконечно довгими здаються йому хвилини. Коли б хоч Юхим прийшов. Чи надовго вона приїхала? Може, він відпроситься на день у Ничипора Івановича? А чим він їх буде частувати? Крім картоплі, сала і пшона, в хаті нічого немає. Та ще й Галя не прийшла чогось. Добре, що хоч у хаті вчора прибрав. Тисячі запитань і проблем виникають перед Платоном…
Юхим під'їхав на велосипеді і вже чекав край дороги на Платона.
— От кому щастить! — підморгнув.— Самі дівчата в хату приїздять! А тут і волоком не затягнеш… Бери мого велосипеда і газуй, Платоне, чекає ж! Та не забудь умитись, бо злякаєш…
Біля вагончика Платон умився, посадовив на раму брата і поїхав у село.
— Побіжиш, Ваську, до тітки Марії та попросиш глечик молока і свіжого хліба, якщо є,— наказав Платон.
— А в мене є ще дві пляшки березового соку, хай п'ють. Пшоняної каші наваримо… Будуть вони сік пити і кашу їсти? — допитувався Васько.— Полковник повинен їсти, а вона… От я, Платоне, дурний, що оті коржики поїв…
— Які коржики?
— А ті, що ти мені з Косопілля привіз…
На вигоні брат зіскочив з велосипеда і побіг до Снопів по молоко, а Платон звернув у свою вуличку. З повними відрами перейшла йому дорогу Степка.
— Що, діждався? — запитала, коли Гайворон порівнявся з нею.— Скажи своїй Наталці, щоб у доярки не йшла, бо ручки не витримають… Хай до мене в підпасичі попроситься, візьму. Я вже знову телят пасу… біля вітряка…
— Ти прости мене, Степко, за ту ніч… Прости, якщо можеш…
— То була моя ніч. А ти — забудь.
— Не можу.
— Тоді не забувай, нічого не забувай! — похитуються відра на коромислі: хлюп, хлюп.— Іди вже до неї… А може, до вітряка сьогодні вночі вийдеш?
Платон мовчки від'їхав.
— Злякався? — наздогнав дівочий голос.— А мій Кутень не боїться нічого.
…Нарбутов порався біля машини. Побачивши Платона, ступив кілька кроків назустріч і тихо сказав:
— Я привіз тобі, Платоне, дочку… Вона в хаті.
Хлопець щось відповів і побіг. Зупинився в сінях, не наважуючись відчинити двері. Що це значить: «Я привіз тобі дочку?» Невже вона приїхала назавжди.
— Наташко! — Платон відчинив двері.
Великі Наталчині очі стали ще більшими. Дівчина потяглась до Платона.
— Я, я… приїхала до тебе…
— Назовсім?
— Так…
Гайворон пригорнув Наталку і відчув, як вона вся тремтіла.
Увійшов батько. Платон метушився по хаті, не знаючи, за що взятись. То діставав зі скрині скатерку – і рушники, то витягував з печі баняка з гарячою водою, то розставляв на столі чарки.
Нарбутов приніс кошики з продуктами:
— Допомагай, Наташо.
Поступово замішання, викликане таким несподіваним приїздом, минуло, і всі троє почали готувати не то обід, не то вечерю. У вікно заглянуло заплакане обличчя Васька. Платон вийшов:
— Чого ти, Васю?
— Глечика розбив з молоком…
— Ну нічого, віддамо.
— А що вона пити буде?
— Купимо ще.
Васька теж посадовили до столу, налили чарку солодкого вина і частували чимсь таким, чого він зроду не їв. На булку з маслом Наталка поклала цілу ложку чорних, солоних дробинок, а потім — червоних. Перед ним лежали тоненькі сухі ковбаси, рибки в баночках, шинка, солодкий червоний перець і ще таке, що Васько й не знає, як воно зветься. «От добре бути полковником»,— думає хлопчик.
Полковник знову налив чарки і не сказав просто, як дядько Кожухар: «Дай боже», а говорив довго, звертаючись до Платона і Наталки…
А коли пообідали, то полковник з Платоном пішли на подвір'я, а Васька залишили з гостею. Вона прибрала зі столу і сказала, щоб називав її не тіткою, а Наташею, бо вони будуть друзями. Потім Васько допомагав дівчині заносити до хати речі: чемодан, туфлі, чобітки, пальто і якісь вузлики.
Хлопчик довго не наважувався, потім все ж запитав:
— А ти хіба у нас залишишся?
— У вас.
— А що ти будеш робити? — До життя він підходив по-діловому.
— Я не знаю.
Наталка налила в баняк води і ніяк не могла засунути його в піч.
— Рогачами треба,— сказав Васько.
— А я не вмію.
Розсміявся: от чудна!
— Не вмієш? Давай навчу.
…Нарбутов з Гайвороном ходили по садку.
— Ти розумієш, Платоне, що Наталка зважилась на відчайдушний крок… Але її ніхто не міг би зупинити. Я хочу, щоб ви були щасливими. Це залежить від вас обох і від того, як Наталка почуватиме себе… Все це дуже складно, мій друже.
Платон і сам розумів складність становища. Він боявся, що буденність, невлаштованість сільського життя пригнічуватимуть Наталку, яка всі роки прожила під материними крильцями. Та найбільше непокоїла Платона її хвороба. Що він робитиме, якщо дівчину звалить недуга? Гайворон відганяв ці думки, але вони настирливо лізли в голову, витісняючи радість зустрічі. Картав себе: а на що ти сподівався, коли в кожному листі писав про свою любов, їздив і чекав?