Нарбутов збирався додому. Наталка не затримувала батька, розуміючи, як тяжко йому.
— Ми проведемо тебе, тату, за село.
— Проведіть.
Сіли в машину. Їхали мовчки. Полковник загальмував, поминувши останні хати.
— Ну, десантники, злазьте.
Наталка обняла батька, поцілувала.
— Ти не гнівайся на мене, тату, за те, що поїхала від вас,— прошептала.
— Ми будемо чекати листів, Наташо.— Нарбутов поцілував дочку і Платона.— Я хочу, щоб ви були мужніми і… чесними. Перед вами — життя…
Поїхав. Ось і все. Треба було двадцять два роки ростити, вчити, страждати, коли вона захворіла, недосипати ночей, щоб отак привезти дочку і залишити в чужій хаті… Це і був, напевне, отой закон життя, якого ніхто не міг змінити. Перед ним відступила навіть батьківська любов і, може, смертельна недуга…
«Москвич» розтанув у вечірній млі, а з ним і вся реальність дотеперішнього Наталчиного буття. Все залишилось тільки в споминах.
Платон з Наталкою ішли по вулиці під допитливими поглядами. Перешіптувались біля криниць молодиці.
— Іде, як пише…
— Видно, з гонором…
— А ноженята рівненькі.
— І при талії… Не роз'їжена на батьківських харчах.
— В пазусі, правда, малувато, кумо.
— Як народить з четверо, то…
— Кажуть, що на серце дуже хвора.
— От бідна…
— І зубки рівненькі. Привітна…
— Довго Платон вибирав.
— А кажуть, Степка за ним у смерть побивається…
— І я чула, кумо… Цій до Степки не рівнятись.
— Дмитро Кутень має Степку брати.
— То хлопець видний.
— І платтячко на ній славненьке, по хвасону.
— Якби ж трохи довшеньке, а то світить колінами. Хоч-не-хочеш, то подивишся…
— Куди ж це Платон опреділить її?
— Може, до нас в ланку піде?
— Куди їй…
— Посадить на покуті та й молитись буде. До нашої роботи вона не привчена.
— О, о, дивіться, як липне до нього… Кіно!
— Зараз у містах така заведенція пішла… Я оце, кумо, бачила, як на базар їздила. Сидять у палісаднику двоє. Він її, вірите, руку у пазуху засунув і цілує, при всіх людях. А вона тільки ногами соває, стерво…
— Наче з тобою такого дива не було.
— Щоб ти, Марійко, вчаділа! Було, та не при людях…
Платон привів Наталку до своєї кімнатки.
— Це буде твоя… наша… Подобається?
— Мені все подобається тут, Платоне. Тільки оці паперові квіти ми познімаємо зі стін… Не заперечуєш?
— Їх робила мати…
— Тоді хай висять… Пробач…
Наталка порозвішувала у шафі свої плаття, з вузликів повиймала постільну білизну, ковдру, килимка.
— Бачиш, я бідна наречена, Платоне.
— Зараз ми найбагатші з тобою… Я не вірю, що ти приїхала, Наташко!
Васькові видно в щілинку, як Платон цілує Наталку. «Це, мабуть, буде його жінка»,— вирішує Васько. Тепер він не буде чистити картоплю і мити підлогу. Прийшов зі школи, зробив уроки і — гуляй собі!
— Васю, розпалюй у печі! — гукає Платон.
— Чого це ми будемо на ніч палити?
— Наташі помитись з дороги треба, та й нам з тобою.
От тобі й маєш! Ні, не дадуть вони Васькові спокою. Хай собі миються, а він при ній не буде…
Усю піч Платон заставив величезними, як їх мама називала, весільними баняками, вніс ночви та балію. Поки Наталка купалася, вони з братом сиділи у кімнатці.
— Це буде твоя жінка? — відважився Васько.
— Ти ще малий, помовч,— відмахнувся Платон.
— А весілля буде? — цікавиться Васько.
— Ти он краще уроки пильнуй.
— Я хочу, щоб музика в хаті грала… весело…
Як не противився хлопчик, але все ж з нього зняли штанці і посадовили в ночви. І Наталка купала його. Потім Васька загнали на піч, і вона мила голову Платонові, хоч він теж відмовлявся.
Не встигли й повечеряти, як прийшов виконавець і сказав, що Гайворона викликає Підігрітий.
— Я скоро повернусь,— пообіцяв Платон. Васькові було хороше з Наташею. Вона розповідала йому про великі міста і про підводні човни, про скелю, на якій любив сидіти Коцюбинський, коли жив у Вінниці, і про те, як пишуть музику…
Васько в боргу не залишався і також якомога точніше охарактеризував сусідів, розповів, у якій криниці найсмачніша вода і де в Русавці водяться отакенні карасі.
Хлопчик засинав з думкою, що Платон вибрав собі хорошу жінку. І коли Наталка не гриматиме на Васька, то вони будуть друзями. І ще Васько вирішив: він приноситиме щодня по двоє відер води з найкращої криниці у Сосонці…
Будильничок показував дванадцяту годину ночі, а Платона все ще не було. Наталка застелила своїми простирадлами ліжко і поклала дві подушки, але потім, соромлячись себе самої, одну віднесла на тапчан… Там буде спати Платон. Чому його так довго нема? Закутавшись у халатик, прилягла на тапчан.
Не чула, як зайшов до кімнати Платон. Прокинулась від дотику його рук.
— Де ти був так довго? Я чекала і заснула…
— Ти стомилась, Наташо. Я перенесу тебе.
— Не треба. Я сама, Платоне, сама, не треба…
— Наташко, добре, що ти приїхала… Ти врятувала нашу любов…
— Погаси світло, погаси,— ледве ворушила дівчина пересохлими губами.
24.
Ніколи не хочеться так спати вдосвіта, як ото в років дев'ятнадцять-двадцять або і в двадцять три… Тільки ж, здається, прийшов від дівчини, заплющив очі, а вже будять. Маму рідну віддав би, тільки б зайву годинку поспати.
— Дмитре, вставай,— торсає Маланка агронома,— сонце вже зійшло.
— Ой, ще трошки, Маланко,— натягує ковдру Дмитро.
— Іди в поле, бо знову тобі очі колотимуть… Гайворон уже давно пішов, і жінка молода не втримала.
Дмитро ходить по кімнаті, натикаючись на стільці, як сліпе кошеня. Повільно одягається і крекче, ніби старий дід.
— Яка ж це тебе тримала до третіх півнів? — ллє Маланка холодну воду на шию Дмитрові.
— Усе вам треба знати, Маланко.
— Дивись, щоб Чугай ноги не поперебивав за Степку.
— Як ви не боїтесь Фросини, то чого ж мені труситися? — викручується Кутень.
— Ти не вигадуй, чортова шлиндо,— сміючись, оперізує рушником Дмитра молодиця.
— Гадаєте, що я не бачив, чиї чоботи в сінях під драбиною стояли?
— Мої!
— Такі чоботи носить лиш один чоловік у Сосонці.
— Добалакаєшся в мене! — погрожує Маланка.
У Дмитра з Маланкою стосунки дружні. Їй подобається цей не дуже вибагливий Кутень, якби ще не був скупим, то кращого квартиранта і не треба. А то копійки не переплатить. Поїде в Косопілля на нараду чи до батьків, то вже за обід або за вечерю не заплатить. Усе в нього записано в книжечці, як у Горобця в бухгалтерії… І старий Кутень, видно, такий, бо недавно приїхав, то й пиріжки черстві, що їх Дмитро не поїв, забрав.
Маланка була в курсі всіх душевних справ свого квартиранта. Галина йому не сподобалась, бо мовчазна й на вдачу горда. Тоді почав до Світлани Підігрітої містки стелити. Хоч і не писана красуня, та придане добре має. Сосонські хлопці вже й не знають, що то за придане, а цей не забув звичаю. Хазяйська дитина. По всьому видно. На роботу в старих штанах ходить і в чоботях гумових, а хромові щоразу в мішечок ховає, щоб пилом не припали. Шкірянки свої оксамитовим клаптиком натирає. Завжди блищить, як нова копійка.
До Світлани теж недовго ходив. А оце прикипів до Степки. Маланка бачить, що закохався Дмитро, як чорт у суху грушу. Прийде до хати, то тільки й мови про неї. Після того як привіз його Коляда назад у колгосп, ходив Дмитро до Чугая миритись. Шипучого вина купив і побіг. Не знає Маланка, про що там вони говорили, але повернувся Кутень і мало навприсядки по хаті не пішов.
— Тестя вже маєш,— сказала Маланка,— зосталось тільки Степку вмовити.
— За цим діло не стане.
— Ой дивись, бо та не хилиться… Та й не один ти до неї стежку топчеш.
— Топчуть багато, Маланко, а ходити буду я. Гадаєте, з ким це я до третіх півнів простояв? — Дмитро підморгнув молодиці і вийшов з хати.
Виряджаючи сина вдруге у Сосонку, Василь Васильович Кутень мав з ним серйозну розмову: