— Платоне-е-е! — кричав він.
А лан був безмежний. Вітер рвав поли піджака, шалено билося серце, але Кутень біг і вже не кричав, а хрипів.
— Стій, стій…
Він наздогнав Гайворона біля Клинців.
— Чого тобі? — Платон зупинив машину.
— Вертайся… не треба сіяти. Не треба.— Дмитро не міг стояти, він знесилено сів на траву і заплющив очі.
— Що з тобою? — Платон взяв баклажку, подав Дмитрові.
Той довго пив, тримаючи баклажку обома руками, наче боявся, що її відберуть. Потім витер рукавом спітніле обличчя і промовив:
— Це Коляда наказав посіяти на Клинцях… понад план.
— Як, понад план, навіщо? — здивувався Платон.
— Щоб урожай з цієї площі приписати на той масив.
— Кого ж ви обманюєте? Сволота! — вилаявся Гайворон і відвернувся.
— Пробач, Платоне,— тихо сказав Дмитро,— Я… я не хотів. Це він усе…
Платон розвернув трактора з сівалками і рушив назад, до польового стану. А Дмитро сидів, низько схиливши голову, і в його серці наростав неспокій. Що йому скаже Коляда? А батько?
Уявляв, як розмахуватиме батько кулачками і лаятиме, що він насмілився піти проти Коляди. І мати буде плакати, ніби на неї звалилось величезне горе. Хай кричать, хай плачуть. Обридло йому жити отак, завжди чогось боячись і всім догоджаючи.
Вузенькою польовою тасьмою Дмитро пішов на леваду. Хотів побачити Степку, розповісти їй про все і, може, почути від неї хоч одне слово, на яке він так довго чекав.
Степка лежала горілиць на старій батьковій шинелі і дивилась у високе небо. Пропливали хмари, і невидимий чародій ліпив з них неприступні фортеці, замки та химерні постаті. Ось пройшов над Степкою караван двогорбих верблюдів, а ось мчить по небу вершник. Куди несе його баский кінь? Он до того палацу, що стоїть на неприступних скелях… Хто там чекає на вершника? Замок все віддаляється і віддаляється. Швидше, швидше, вершнику, бо не встигнеш! На очах у Степки палац перетворюється в руїни… Вершнику вже нікуди поспішати, ніхто не чекає його. І, мабуть, з туги він стає кам'яною брилою…
Корови й телята розбрелись по леваді, Степчині підпасичі грають у квача, і ніхто не заважає їй. Добре зробила вона, що пішла з ферми. Навіщо сидіти з ранку до ночі в тих кам'яницях, коли можна ходити по росяних травах, дивитись на небо або мчати на коні швидше, ніж вітер. Але куди їй мчати, до кого? Вона теж може скам'яніти від туги, як той небесний вершник.
Ще кілька днів тому дівчина сподівалась, чекала, що прийде Платон і скаже про свою любов. Адже вона подобається йому. Степка відчувала це серцем. Їй би легше було, якби щезла з пам'яті та ніч у вітряку, якби могла забути його поцілунки. Та хіба забудеш, коли Степка вщерть переповнена коханням, коли їй світ стає немилим від однієї згадки, що Платон з іншою. Так Степчине щастя раптом стало горем, якого ніхто не відверне, ніколи.
Але Платон ще пошкодує колись, що відштовхнув її любов… Степка посилає йому і тій, Наталці, тисячу прокльонів та нещасть. Або ні, вирішує Степка, хай вони будуть щасливі, а вона посивіє з горя. І Платон знатиме, що це він в усьому винен. А може, Степка, як батько, спалить Гайворонову хату… Хай тоді її судять. Ні, не буде палити, бо жаль Васька і Галі…
Тихенько заіржав Гнідко. Дівчина підвела голову, біля неї стояв Кутень.
— Заснула?
— Не спиться,— натягнула спідницю на коліна.
— І мені,— каже Дмитро.— Можна біля тебе сісти?
— Як хочеш,— байдуже промовила.— Чого прийшов?
— До тебе…
— Що, вже обсіявся?
— Без мене посіють.
— На готовому звик жити?
— Степко, ти сьогодні знову зла… Я прийшов спитати: коли?
— Ніколи.
— Чому?
— Я не збираюсь виходити заміж.
— Але ж ти вчора сказала, що подумаєш,— несміливо нагадує Дмитро.
— А сьогодні передумала.— Дівчина підходить до Гнідка і підтягує попруги.— Бачиш, яке сідельце мені зробили?
— Хто, Юхим?
— Постарієш, як усе знатимеш.
— Я увечері прийду, добре?
— Чого? — Степка легко, по-чоловічому, сіла на коня.
— Бо люблю тебе.
— Ну то й що? Може, мене ще хтось любить…
— Хто? — насторожується Дмитро.
— А він ще не сказав…
Свиснув у повітрі гарапник, і Гнідко зірвався з місця. Степка завернула телят, але не під'їхала до Кутня.
Йдучи в село, Дмитро всю дорогу думав про своїх можливих суперників. Найнебезпечнішими були Гайворон і Юхим Сніп. Тепер Платон відпав. Залишився Юхим. Але й він останнім часом, очевидно, зрозумів, що Степка не для нього, бо й не підходив до дівчини. Отже, виходило, що суперників у Дмитра нема, якщо не зважати на те, що коли-не-коли приїжджали якісь молодики з навколишніх сіл і з самого Косопілля. У них, звичайно, знаходились родичі в Сосонці, але прибульців чомусь найбільше цікавила хата Чугая. Найхоробріші з них, познайомившись зі Степкою, пропонували їй руку і серце, але опісля вже не з'являлись у Сосонці.
Кожен звалений у невидимому герці суперник подвоював Дмитрові сили, і він швидко розправився з ними. Кажучи правду, Кутень побоювався лише Юхима, бо тільки він міг знати, хто написав тоді на снігу ганебне слово про Степку… Якщо дізнається про це вона, то можна знову викликати молоковоза і брати курс на Косопілля… Дмитро ще й досі відчував на щелепах залізного Юхимового кулака. Гидко.
По шосе проїхав газик Семена Коляди. Дмитро сховався за дерево, щоб не потрапити на очі голові. Боягуз, продажна душа,— картав себе, але не вистачило мужності відірватись від трухлявої верби, стати перед Колядою і сказати все, що він думає про нього. Але він ще скаже! За першої нагоди. І всі побачать, що Дмитро Кутень не боягуз і не продажна душа…
З цією рішучістю Кутень і прийшов увечері до сільради, куди його покликав Макар Підігрітий. У кімнаті зібрались усі комуністи. Макар жестом запросив Дмитра до столу. Семен Федорович зневажливо подивився на агронома з-під насуплених брів і кинув:
— Вислужився!
— Він служить не у вас, а в колгоспі,— зауважив Макар.— А що ви, товаришу Кутень, скажете про ці таємні гектари понадпланової кукурудзи?
— Це — звичайнісінький обман, — відповів Дмитро.— Я нічого більше не можу сказати.
— Отак і хазяюємо,— промовив Мирон.— Наче на чужих полях…
— Ви що, хочете мене шахраєм зробити? — витягується гостроносе обличчя Коляди.— Хіба я ту кукурудзу для себе наказав посіяти? Мені для колгоспу цифра потрібна…
— Колгоспові і державі хліб потрібен,— перебив Коляду Макар.
— Досить брехати! — рвучко підвівся Гайворон.— Зрештою, справа не в цих сорока гектарах, які хотів приховати Коляда, а в совісті нашій хліборобській…
— В інших колгоспах теж сіють і, може, не з своєї волі,— натякає на щось Семен Федорович.
— Тим гірше, якщо про це знають у районі. І ми не будемо мовчати. Я пропоную за обман і окозамилювання оголосити товаришу Коляді догану,— сказав Платон.
— Ви не маєте права! — скипів Коляда.— Я поки ще голова колгоспу…
— В першу чергу ви комуніст і будете відповідати за свої вчинки перед партійною організацією. Ясно? — запитав Підігрітий.
— Ого, який став! Я знаю, ви всі проти мене! Всі! — крикнув голова колгоспу.
— Це ви про нас, Семене Федоровичу? — сумнішає від роздумів давно не голене обличчя Ничипора Снопа.— Скільки я вас знаю,— ви завжди лякаєте нас. То районним начальством, то державними планами, то якимись рішеннями, то обласними представниками… Чого ж ви мене хочете весь час тримати в страху? Не лякайте мене, а порадьтесь зі мною, якщо вам тяжко. Бо я, наприклад, нікого не боюсь. І працюю не за страх, а за совість. І про державу думаю не менше, ніж ви або й товариш Бунчук… А ви хочете, щоб я обманював свою державу…
— Я вас не примушую,— буркнув Коляда.
— Ні, пробачте, товаришу голова. Не один раз ми з вами уже обманули і державу, і партію… Хіба я не їздив і не скуповував свиней по Молдавії та по Львівщині, щоб перевиконати плани м'ясоздачі? Хто мене посилав? Ви. Я купував свиней на ярмарках і здавав там на комбінати, а вам привозив квитанції. І товариш Бунчук це добре знає…. Хвалили тоді і район, і наш колгосп… Вам, правда, медалі не дали, як іншим, але премію вручили. За що? За обман. А нас з вами треба було б судити і з партії виганяти… як ворогів Радянської влади і колгоспного ладу.