— Я знаю, вал тріснув, у район повезли, обіцяли на завтра зробити.
— План оранки на зяб зриваємо, а ви усе так, холодочком, холодочком,— журно похитав головою Коляда.
— Та він же й днює і ночує на тому полі,— не втрималась Марія.
— Помовч, Марусю.— Ничипір підійшов до Коляди.— Якщо ви прийшли в такий день у мою хату, то скажіть мені й оцим добрим людям добре слово, а якщо нема їх у вашому серці, то обминайте хату і викликайте мене до контори… Там усе можна вислухати, навіть образу, звикли. Подивіться, є тут мій син? Нема Юхима на святі моєму — в поле пішов, а ви — «холодочком»…
Голова вимушено посміхнувся:
— Даруйте, що я так невчасно, служба, хе-хе.
— Та годі вам, сідайте до столу!
— Ні, ні,— замахав руками.— Що ви, у мене робота, я ж не п'ю.
Коляда широко ступав по втоптаній стежці, злий на себе, на людей, що співають в Ничипоровій хаті, на весь світ. У всіх є радість, хоч маленька, а в нього ж ніякої. Куди піти? Де подітись? Стомився, заснути б оце… Ні. Прийти додому і знову бачити її жовте, вилицювате обличчя, тонкі, вузлуваті пальці… Яка ж тяжка ця дорога до своєї хати.
Скільки йому ще доведеться по ній ходити?
Село окутує ніч.
Темно…
Біля кущів калини, що звисає китицями з-за чийогось паркана, дві постаті. Шепіт.
Він.Степко, не йди ще…
Вона.Не лізь, чуєш, бо як дам! Ой, ну…
Він.Все його виглядаєш? Він уже й забув про тебе. У місті, знаєш, які ходять!
Вона.Хай собі ходять… Це не твоя печаль, Юхиме.
Він.Не дочекаєшся ти його, Степко.
Вона.Дочекаюсь… Іди вже до свого трактора, бо як дізнається Коляда, то…
Він.Я і взавтра прийду, Степко…
Коляда йде на кущ калини і сполохує молодят…
4.
Мине ще кілька днів, і цей величезний будинок заповнять сотні хлопців та дівчат, вони з'їдуться сюди зі своїх сіл, містечок, міст з важкими чемоданами і клунками, обніматимуться при зустрічах, немов не бачились вічність. Перші дні в кімнатах будуть влаштовуватись царські вечері, кожний таскатиме сюди все, що привезено з дому… Потім усе ввійде в звичне русло, студенти почнуть бігати в їдальню, бібліотеки, читалки і по вечорах питимуть кип'яток з халвою.
А зараз тут ще господарюють ремонтники; пахне вапном, фарбою, мастикою. Платон переступає через відра, згинаючись в три погибелі, пролазить під козлами, добираючись до своєї кімнати, яку він займає всі канікули з височайшого дозволу коменданта гуртожитку Єрофея Пименовича Кашкіна — невсипущого стража академівського майна і моралі. Він знав не тільки студентів, а й чемодани їхні, бо майже весь свій вік прослужив військовим каптенармусом і звик сприймати дійсність через речі. У гуртожитку Кашкін проводив по вісімнадцять годин на добу, і від його пильного ока не могло приховатись ніщо. Тому хлопці взимку викручували в найдальших кутках коридорів лампочки, щоб забезпечити ліричну обстановку для розмов зі своїми подругами, але їхні плани завжди зазнавали краху, бо Єрофей Пименович був насторожі…
І ще Єрофей Пименович мав страшенну пристрасть до наказів. Він щодня писав їх безліч і вивішував на дошці оголошень. У цих наказах відзначалось, що в одній з кімнат ліжко номер три було неакуратно заправлене, що студентка Т. вивісила деякі речі свого туалету з метою сушіння на балконі, а по хімії одержала двійку, що після 23.00 у кімнаті №… порушувалась тиша при допомозі сміху. Одним словом, кожний необачний крок мешканця гуртожитку фіксувався наказами Єрофея Кашкіна. До Платона Єрофей Пименович ставився з величезною повагою, бо той, повернувшись з армії, щось із рік не скидав своєї форми і при зустрічі віддавав честь… Кашкін поселив Платона в найкращій кімнаті на трьох осіб, з балконом і видав два матраци. Він любив поговорити з Платоном, цікавлячись, головним чином, його службою у війську. Такі діалоги велися наодинці, бо мовилось про військові справи, і це треба розуміти…
— Здравія желаю! — відчеканив Платон, побачивши Кашкіна.
Той козирнув і пішов за хлопцем.
— Скоро поз'їжджаються наші,— не приховав радості.— А що в тебе чути, Платоне?
Вони заходять до кімнати, і Гайворон починає розповідати про все: яка черга була на станції технічного обслуговування, що він робив, які й звідки заїжджали туристи. Вислухавши повний рапорт, Єрофей Пименович іде геть, обіцяючи зазирнути пізніше. Вже в коридорі, між іншим, повідомляє:
— Да, там дзвонила тобі якась… о 18.15.
— Дзвонила?!
— Умгу.— Єрофеєві Пименовичу не подобається цей радісно-тривожний тон. Взагалі він терпіти не міг, коли дзвонили сторонні особи в гуртожиток, і видав наказа, згідно якого вахтери могли покликати до телефону студента тільки тоді, коли просили з академії. Для Платона сьогодні зробив виняток.
Так, це дзвонила вона, Наталка. Платон почав прасувати штани. Небагато часу минуло після тієї неприємної події в лісі, і юнак почуває себе дуже незручно, коли зустрічається з Наталкою.
В автоінспекції, куди того ж вечора припровадили патрулі «Москвича», нервово ходив по кімнаті полковник середнього віку.
— Це вона,— сказав він майорові автоінспекції, побачивши Наталку, а потім з докором дівчині: — Ти знаєш, Наталко, чим усе це могло скінчитись для тебе?
— Я гадаю, товаришу полковник,— офіційним тоном промовив майор,— що ви забороните своїй дочці сідати за кермо машини.
— Звичайно, більше цього не буде.
— А ви, молодий чоловіче,— це до Платона,— повинні були доставити хвору дівчину додому, а не возити в ліс…
— Я сама його попросила, він не винен,— захищала Наталка.
— Товаришу Гайворон,— не слухав дівчину майор,— за порушення правил експлуатації автотранспорту штрафую вас на суму…
— Тату, заплати!
— Ні, я сам.— Платон поспішно взяв квитанцію і вибіг на вулицю.
— Ми вас підвеземо додому,— почув голос Наталки.
— Сідайте,— запросив полковник і подав руку.— Будемо знайомі — Нарбутов, Михайло Костянтинович.
— Гайворон, Платон Андрійович.
— Ви пробачте моїй Наталці сьогоднішню історію. Розумієте, у неї хворе серце, лікарі забороняють ходити, а вона,— з докором подивився на дочку,— пускається в такі мандри…
— Є цікавіші теми для розмови,— перебила Наталка батька.
— Як можна, зовсім не знаючи машини, сідати за кермо? — не заспокоювався Нарбутов.
— Ти мене погано вчив, батьку.
— Уявіть собі мій стан, я приїхав з роботи, не встиг умитись, дивлюсь: нема ні машини, ні Наталки…
— Мені хотілось поїхати до лісу…
Біля багатоповерхового будинку на бульварі полковник загальмував.
— Зайдімо до нас, повечеряймо, згода?
— Ідея! — сказала Наталка. Платон відмовлявся, але не дуже…
Ольга Аркадіївна — мати Наталки — зустріла дочку емоційною сумішшю сліз і радості. Негайно полічила пульс і запропонувала ліки, які та слухняно випила. Після цих процедур дівчину поклали в їдальні на тахту. Тим часом Михайло Костянтинович переодягнувся в цивільний костюм і приніс з холодильника все, що там стояло в баночках, каструлях, мисках.
— Допомагайте,— сказав просто, як своїй людині в домі, Платонові.
— Сидіть, сидіть,— запротестувала господиня, але юнак уже був на кухні і чистив оселедця.
— Якими б ми були солдатами з Платоном, коли б самі не добули закуски,— гукав Нарбутов.
— Солдат з тебе, батьку, ще туди-сюди, а кухар — нікудишній.
— Наталочко, не підривай авторитету, бо посаджу на «губу»,— обіцяє Михайло Костянтинович.
— Почалося,— усміхається Ольга Аркадіївна, звертаючись до Платона,— вони в мене обоє забіяки.
Нарбутов дістає з холодильника пляшку коньяку і передає Платонові, сам бере сифон з водою.
— Кроком руш! — парадним кроком ідуть в їдальню. Наталка сміється.
Гайворон почував себе зовсім невимушено в колі дружної сім'ї, здавалось, що він знає цих людей уже багато літ.