Але, можливо, доведеться вести перетрактації і з москалями. Чимало людей, надто лівобережці, хиляться в цей бік. Хилиться простий люд, який хоче мати над собою одну владу, нехай і круту. Московський уряд зваблює його обіцянками. Обіцянка — птах у небі. Всі його бачать, всім він кортить. Старшина воліє тримати в руках меншого птаха тут, на землі. Розколюється Україна по духові, по статках, по нещастях. Вона неначе втомлений олень, який зупинився на галявині, а з трьох боків на нього чигають ярчуки. Куди податися, як відбитися одразу од трьох?
У душі туга, наче перегірклий мед. Сотні запитань і жодної певної відповіді. Молоді меди з часом гускнуть і прогіркають. Так прогіркли Хмелеві меди. Після Збаража вже не було сили продовжувати війну, Україна з Польщею зчепилися, неначе два виморені борці, й ні той, ні той не міг подолати супротивника, та й не мав уже до того ярої хіті. Чи не станеться так і нині? Москаль відступив, москаль зачаївся, чогось вичікує.
…Виговський у свою чергу очікував, що в його табір приїде з медоточивими речами Кікін, й собі приготував промову на зустріч московського посла, і надіслав листа до путивльського воєводи Григорія Долгорукого, але відповіді не отримав.
А тим часом дні коротшали й коротшали, з півночі посунули важкі дощові хмари, військо ремствувало, розбігалося, й врешті гетьман наказав відступати до Дніпра. Відходили на Веприк, а далі на Чигирин. Мокрі коні тягнули по глибоких, розбитих коліях мокрі вози, схожі на граків обозники в довгих киреях брели обіч по глибоких калюжах, кіннота тюпачила позаду, холодний осінній вітер висвистував у дулах рушниць, рвані клапті туману чіплялися за ратища, на могилі чорт чи кошлатий пес нюшив гострим писком повітря, й тягли через дорогу зграї гайвороння. Схудлі, з темно — бурими, пошерхлими од вітрів і сонця обличчями козаки мовчазно хилиталися в сідлах, мерзлякувато щулилися — киреї понамокали, за коміри текла вода, їхали без пісень, без жартів, без гомону. Вряди — годи котрий уперіщить нагайкою коня, зірве на ньому злість, та одразу й розкається, кінь — власний, найвірніший товариш, й ще густіша заляже на серці козака мжа. Сумно й печально кінчався для Виговського похід, який розквітав такими надіями, заколосився чудовними Гадяцькими статтями, котрі одні козаки не зрозуміли, інші розгубили їх по розгрузлих дорогах важкого відступу.
XVI
У Матвієвій голові товклися спогади: отако само він їхав вісім літ назад і під'їхав до кузні, щоб перекувати коня, тоді входило в пору літо, на траві сиділа чорнява дівчинка й з приполу пригощала черешнями інших дітей, а на поламаній гарбі без драбин, котра чекала своєї черги на ремонт, сиділи дядьки та гомоніли про те, що дощі, які пройшли недавно, хоч і припізнилися, але, може, підправлять ярину та городину, й Матвій присів до гурту й собі запалив люльку, далі дядьки спом'янули якогось Шереха з хутора Синички, котрого вбили за грунти та маєтності тесть і дівер (його дружина, Шерехова дочка, нагло померла). Вдали, що поїхали в ліс, а вночі прискочили і вколопікали небораку. Дівер од природи німий, а тестя, Печінку, окрили декретом і тричі брали на пробу, й він відмагався, і тричі після того його відводив у бік піп та зрадливим способом намовляв: «Признайся, а я розгрішу, я тут для того, щоб на смерть тебе сповідать, а так відбудешся утинанням члонків», і Печінка клявся, що не вбивав, а за четвертим разом зізнався попові, по тому і йому, і синові наклали на шиї поврози та повішали обох на сосні. Піп вчинив мовби й правдиво, але тепер ніхто не йде до нього сповідатися, й святити паски носять в сусіднє село. Печінчиха продає дешево хутір і грунти, грунти непогані й вельми гарна лука біля хутора…