Ще в двох, також відкритих, санях їхала варта, вона охороняла Іскру від своїх і від чужих. Іскра їхав швидко й на довгий прокорм поставив коней аж у Гадячі, туди збіглися колишні дейнеки з Веприка, Опішні, інших довколишніх містечок і сіл, і прокричали Іскру нареченим гетьманом. Зголоднівши за українськими трунками, відморожуючи з дороги остуджену душу, Іскра кружляв запіканку, котру особливо любив, і розсилав доокіл універсали козакам та посполитим на покору собі. За те обіцяв поробити всіх козаками й увільнити від чиншу; кожен, хто прицілився на високе місце, обіцяє багато, але потім дає мало або й забирає те, що дав. Колотилися пушкарівці і в Полтаві, полковником проголосили Пушкаревого сина Кирика, чварливого хлопця з розквашеними губами. Вдарили в Полтаві троїсті музики, покотилися по місту веселі брязкальця бубнів, голота веселилася, гуляла, пропивала день нинішній і день прийдешній, і посеред того шаленого кола витанцьовував сам пан полковник Кирик у жовтих чоботях. Інші, застрашливіші бубни котилися, звідки йшло московське військо на чолі з князем Ромодановським. Найперше московський бердиш упав на Миргород, на криваву учту збіглися дейнеки й обібрали місто до голого тіла, звідти військо рушило до Лубен, і хоч там на Замковій горі міцна фортеця, фундована ще Вишневецьким, але саме місто розтовчене, пошарпане, лубенчани вантажили на сани домашній скарб і втікали на Задніпров'я, в Лубнах скалили зуби злидні, взяти там було нічого, отож москалі підпалили Лубни з усіх чотирьох кінців, і вони горіли дві доби, на багато верст зчорнивши сажею білі сніги, не пощадили навіть старовинний Мгарський монастир, розорили його дощенту, забрали ікони в срібному окладі та всі коштовності, хотіли спалити, але голоту та ратників зупинив сам Ромодановський; далі завойовницькі чоботи стоптали Чорнухи, Горошків, Пирятин, під Барвою передові загони кресонулися з Гуляницьким, не встояли проти Гуляницького, відступили до Лохвиці. Під Лохвицею князь розбив зимовий табір. Туди збиралися дейнеки, інші голоколінні люди. Незабаром прибули три нові великі партії московського війська на чолі з князями Куракіним, Пожарським та Львовим.
Другого грудня козацька голота поставила на стіл значного військового товариша Івана Безпалого і вкрила його бунчуками. Гуркіт салютових самопалів долинув до Гадяча, й Іскра розпасіювався не на жарт, зібрав усіх, які були під рукою, козаків, та рушив до Лохвиці домагатися своїх прав. «Я доведу… Я покажу їм усім… Мене сам цар нарік на уряд гетьманський. Постинаю голови і Безпалому, і Виговському…» Вельми поспішав Іскра, не висилав дозорів, і за милю від Лохвиці, біля села Пісок, де став на перепочинок, був заскочений чигиринськими козаками Івана Скоробагатька. Іскра встиг загородитися возами, чигиринці добували його від полудня до наступного ранку, столочили до чорного тирла сніг довкола табору, побили чимало іскрівців, але через вози перехопитися не могли. З того гарячого пекла вирвався на сірому румакові відчайдушний іскрівський козак Наум, — його не змогли наздогнати, — летів по полю як кібчик, що втікає від коршака, добіг до Лубен, ввірвався в намет, де тримали нічну раду всі чотири князі, й плакав, і рвав на собі одіж — просив помочі своїм товаришам; одначе Ромодановський, пам'ятаючи про Варву, вимовився нічною порою, військо вислав аж на світанку, й воно знайшло під Пісками самі сполосовані шаблями трупи та розорений табірець. Іскра лежав біля перекинутого воза, проткнутий ратищем. «Погасла іскра, що ладналася зблиснути», — сказав, не злізаючи з коня, гостроокий, з напущеною на чоло чорнявою чуприною козак, і той дотеп пішов гуляти по Україні. Одначе та іскра згасла, але від Лохвиці, з Полтави летіли інші іскри, котрі або підпалювали людські серця, або лишали там чорні діри. Безпалий, Ромодановський розсилали по Україні перелисти, в яких писали, що Виговський одурив царя й завдає українців у польське шляхетське ярмо, а цар потверджує козакам їхні давнини, всі люди в сьогобічній і тогобічній Україні будуть вільними. Гроші, які збирають по пактах Хмельницького і Виговський бере їх собі, цар велить роздавати простим людям, й закликали не коритися гетьманові, повставати проти нього та йти в князівський табір під Лохвицю.
Матвій відпочивав душею: вона слалася по озимині, котра, рутвяно — зелена, міцна (роздовбував сніг), спала під товстою білою ковдрою, гойдалася разом з дітками на гойдалці, прив'язаній ним самим до сволока, качалася по золотих овечих врунах, пересипала збіжжя в коморі. Вмерла колишня щемлива заніженість, з якою дивився на Федору, трохи притерся душею, впевнив себе, що про все забув. Звичайно, не забув… Іноді повівав вітрець споминів, як повіває над пригаслим жаром, звівав попіл, і займалася образа: що він лихого зробив їм? І Федорі, й Сидору? Така відплата за добро! Втішався: у світі мало хто віддає добром за добро, борги ятрять душу заздрістю та злістю. Він міг відплатити: якось під Гадячем знайомий козак пропонував піти на ніч до веселих молодих удовиць (їх тепер дуже багато, чоловіки вилягли на війні), не пішов. Згадав і полеглих, згадав дітей… Не схильна до того його душа.