— Я… міг вильми проштрикнути, — все ще не володіючи собою, сказав Матвій.
— Добре стрічаєш… — прискалив око Супрун і став схожий на розбійного півня.
— Добре прибуваєш… Наче блудяга.
— Інакше не можу.
Досада пойняла Матвія.
— Можеш. Покайся… Простять. Мене простили.
— Покаятись? За віщо? Нехай каються ті, що грішили.
Не гоже розпочалася стріча. Матвій замовк. Супрун чекав накібчено. Схудлий, зчорнілий й одначе запеклий, ворохобний. Так і не перегорів, не відлиг, не розвіявся той давній порох.
— Ти давно тут сидиш?
— З ночі.
— Чого не попросився… не постукав у хату?
— Не хотів полохати. А тепер ось… Замерз і їсти хочеться.
— Зачекай тут.
Одначе спершу одніс сіно й завдав коням за драбини. Навмисне голосно озивався до коней, щоб чули, якщо хтось є поблизу, що господар спокійно порається: «Приймись. Праву… Ну, ти, граєш!..»
Зайшов до хати. Федора вже повкладала дітей, але вони ще не спали. Покликав її в сіни:
— Забирай до кімнати Горпину і вкладайтеся. Федора здивовано втупила в нього погляд.
— Супрун прийшов!
Думав, що Федора скипить, голоситиме, проклинатиме, і вже наперед жорстко озвірчився, але вона тільки мигнула повіками й сказала:
— Уряд твій забрав, прийшов по живіт.
Матвій промовчав: було схоже на правду. «Порятуєш його, згинеш сам…» І — навпаки.
— Завісь вікна.
Приречено пішов до клуні. Сніг вже обтавав, під яблунями — чорні та білі плями.
«І к ранку наляже мороз», — подумав.
Пригощав брата сам — гороховою затіркою (ще не вичахла), пирогами з квасолею, квашеною капустою та огірками — піст. У піст гріх пити чарку, але бачив, як Супрун бігає по суднику поглядом, приніс заткнуту сіном пляшку. Супрун випив горілку жадібно, Матвій лише надпив з чарки. Мовчав. Ні про що не розпитував, бо й боявся розпитувати: не з добром явився Супрун, звідкілясь він іде, хтось його кудись послав. У кого він — у Безпалого, в Ромодановського, у запорожців? Щось вивідує, щось доправляє? Куди не потикався думкою, скрізь наштовхувався на гострий шпичак. Й не хотілося, не випадало йому сваритися з Супруном. Мовчанка була важка, липка, неприємна. А Супрун смачно хрумкотів огірками, пучками брав капусту. По його худому кібцюватому обличчі проковзувала насмішкувата, задьориста посмішка: «Боїшся? А я не боюся нічого». Супрунова тінь на стіні була схожа на розтріпаного кібця.
Й чомусь згадалося, як пасли з Супруном у нічному воли; вони вже напашені, ремиґають неподалік у видолинку, а брати варять у казанку куліш, котрий булькає, плюється, червоні відсвіти грають на лицях, і здається, що вони на весь світ удвох, — за кілька кроків темрява стіною, і там притаїлося щось хиже, обоє бравують, поглядають на старий самопал, який вистрелить від ґнота або від жарини (а може, й не вистрелить), і надію мають тільки один на одного, й обом страшно й водночас хороше. Як то хороше в цьому широкому, накритому темною повстю ночі світі!
— А пам'ятаєш?…
Спогадували пастівник, річку, дитячі ігрища та кабеші, згадали, як, нікому не сказавши, пішли в Полтаву й по дорозі назад заблудилися, ночували вдвох у копах, й щось ходило вночі по стерні, й шамотіло в полукіпку…
Супрун відхилив крайок ліжника, яким було завішене вікно.
— У таку ніч розраховуються з ворогами.
Матвій промовчав.
— Час порахунків надходить, — не вгамовувався молодший Журавка. — Думали, залили крівцею вогонь, а він горить. Погасла Іскра, є Безпалий.
Матвій дратувався.
— Безпалий, безносий… Всі кличуть — за мною. На смерть за мої добра, по мою славу. Якби менше кликали, а орали поле… Всі хочуть возвеличитись… — І вже мовби про себе: — Йди, куди тобі призначено. Не колотися… Так ні. Рвуть на шматки єдине тіло, кожен тягне на своє, — скрушно вів Матвій.
— А що, один має володіти всім? Отакий плюгавий…
— Неправда. Чесний і правдивий…
— На собі спізнав?
— Так… Інший би… слушно скарав на горло. А він… Повинився б ти, — сказав безнадійно.
— Кому? Отому ляшку? Скоро він проситиметься, та ніхто його не помилує. Військо московське стоїть… І нове йде…
Матвій стенувся душею. «Он воно що… Он які вісті несе комусь Супрун. Треба сказати гетьману». Й інша думка: «Запитають, звідки дознав…» Знову хитавиця — сказати, не сказати…
— Гроші москалі плататимуть, від чиншу увільнять? — мовив насмішкувато.
— Платитимуть.
— Канчуками по плечах. Дурне поспільство вірить у ті листи облесні, репетує і нікого не слухає. Де таке бачено: кожен городовий отаман — сам по собі, кожен бурмістр править, як хоче, вищого не слухає.