…Край столу, під образом грізного Спаса, сидів Богун. Голову схилив на руки, час від часу підводив її й мовчки пристукував кулаком. Щось його полягало, щось йому муляло, щось його гнівило. Шуміла йому в голові горілка, шумували ворохобні думки — міг зіпсувати застілля.
Не личило гетьману йти з келихом до свого підданця, але це все — таки Богун — пішов, вдаючи нудьгу та нічев'я. Зупинився край столу, пахолок миттю примчав фотель.
— Давай вип'ємо, Іване.
— За що вип'ємо? — вперся закипілим поглядом Богун. — За що?
— За все краще… за наше.
— Наше, це чиє? — Богун недовірливий, як чорт, і довірливий, як дитина. Його легко вкинути в гнів, легко розчулити. Його неважко підмовити до пиятики, так само просто повести на майдан, де співають козаки та лірники, там він розм'якне душею й пустить сльозу. Але стережися оскаженілого Богуна!
— Ти знову плетеш з Москвою одне лико. Послав туди Кравченка з вітальними листами. Безпалий туди пише й ти пишеш. Кажуть, Старкова приймав і таємну розмову з ним мав. Це правда?
— Правда, Іване. З одного кінця…
— Такого не може бути. Правда — вона одна, — напорапливо мовив Богун. — Кого дуриш?
— Кожна палиця має два кінці, — м'яко заперечив Виговський. — І ця — також. А дурю не я… Москва намагається одурити нас і нарід наш. Я пишу в Москву, щоб спинили колотнечу, а Безпалий просить пороху та олива. Мені пишуть ласкаві слова, а йому шлють бойові припаси. Така їхня правда.
— Так нащо ти пишеш?
— А нащо вони пишуть? Щоб людям голови затуманити, щоб виставити нас розбійниками та колотниками. А самі тим часом… — Гетьман навмисне обірвав мову. Навіть узяв прозорий, що аж світився, шматочок паски й поклав до рота. — Смачно!
— Що — тим часом?
— Ми тільки обороняємося. Ми завжди тільки обороняємося… Князь Олексій Микитович Трубецькой веде величезне військо. Він вже в Путивлі.
Одначе це не було великою новиною для Богуна.
— Казали — в Сєвську.
— Вже в Путивлі.
— Гомонять, ти з ним згоду вчиняєш.
— Такий надійшов йому голосний указ — щоб всі знали — учинити з українцями згоду. Його скрізь вичитують. Аби всі знали… про добрі наміри і турботливе серце царя. Цей указ князь отримав тринадцятого лютого. А через тиждень отримав вісімнадцять підбурювальних карток, підступними писарями зложених на під'юджування козацького люду. Аби ширив їх у полках.
— Чому вісімнадцять? — в голосі Богуна недовіра.
— Бо стільки є, — майже роздратовано (але роздратування не на Богуна, той відчув це) відказав гетьман. — Стільки встигли наскладати. А в першому листі велено Трубецькому зійтися зі мною в Переяславі. І направити справу так, щоб сталася там велика рада… з черні. Перекабатити її на свій бік. Й настановити іншого гетьмана. А поки що велено князеві йти на всілякі поступки. Почитати Гадяцькі пакти й скласти словесну обіцянку підписати з нами такі самі.
— Звідки знаєш? — вражено запитав Богун.
Гетьман поморщився.
— Либонь, Іване, живеш на світі не перший рік. Не в тім справа… Ти віриш, що цар і бояри погодяться на ті пакти? Щоб короля… себто царя обирати? Сейм з двох палат — їхньої і нашої?… Щоб наш митрополит не їздив на поклик до московського патріарха?
Богун рубонув долонею повітря.
— Не вірю.
— Ось так. А є такі, що вірять.
Гетьман підсунув до себе келих варенухи з родзинками, але тільки понюхав її.
— Вірять. Або вдають, що вірять… Щоб домогтися свого. Кривди свої і приватне самолюбство ставлять вище України. — Останнє мовив на чутливе Богунове серце, і в того очі затуманилися. — Ще й моляться Богу. А він терпить.
Богуна зморозило. Серце наливалося гнівом. «А мені все це не в шапку», — хотів сказати, не сказав. Не зрозумілі Богунові потайні людські стежки. Якщо вони навіть на добро, якщо навіть топтані мудрим гетьманом. Для нього — все інакше… Отако стій, отако йди — гордо та прямо.
Зчепив руки на литому з срібла поясі, задумався. Гіркота давньої слави і поразок душила горло.
— Були вкупі. А тепер?… Кожен хоче возвеличитися. Для чого?
Се йому було незрозуміле. Враз підхопився:
— Чого ж ми тут сидимо? Жуємо ковбаси… Треба вдарити.