Виговський м'яко натиснув на полковникове плече. Той підкорився.
— Не поспішай. Ось зберемося в міжсвяття, порадимося. Чей, не тільки нам двом болить Україна. А поки що — гуляй. Нехай очиститься душа від клопотів і думок.
…Бенкет уже втратив єдиний стрій. Як річка, що розбивається на потоки й потічки, розтеклися, розбилися балачки, пристрасті на окремі струмочки, в однім гурті сміялися, в другому сварилися, двоє сотників христосалися вже в сотий раз.
Засвітили свічі. Трисвічники, п'ятисвічники стояли на столах, на карнизах кахельних печей. Гетьман непомітно вийшов на челядницьку половину. В алкірі — кутовій кімнаті, що за великою світлицею, — сидів хлопчик — білявець, син, Опанас (на честь діда) й плів нагайку. Таке синове заняття здивувало його. Не знав: печалитися чи радіти. Опанас — ще малий, помислами він далекий від війни, зброї, гарячих коней. Се — від матері. Надивилася на війну, навиглядалася чоловіка, не хотіла бачити сина на коневі. Прихиляла до молитви, до книги. Опанасові навчателі не нахваляться ним: такий дошпетний хлопець, вправний у чистописанні, і в латині, і в грецькій мові. Донедавна це влаштовувало Виговського. Але з того часу, як став гетьманом, почав замислюватися в інший бік… Якому батькові не кортить побачити сина на путі, котру проклав. Гай — гай, до того ще, як до неба. Але… Бог — вседержитель може посприяти. Батькова слава — не абищиця. Юрка Хмельницького кричали в шістнадцять. Хоч і бачили, який він нікчемний. Ще й попсувало його трохи вчення… Рука звикла тягнутися до книжки, а не до шаблі. Батькова слава й нині ходить за Юрком голубою хмарою. Деякі козаки і полковники знову воліють мати його гетьманом. Славного Хмельниченка, а не якогось Виговського! Тоді їм буде послабка. У Юрка рука квола, безвольна. Кожен — чини свою волю. До цього зараз пориваються і козаки, й посполиті. Юрко покинув науку й подався на Запорожжя. Січовикам лестить, що Хмельниченко приїхав на батькове токовище. Гудуть довкола нього, наче бджоли довкола матки, яка ще не вилетіла… Обвівають облесними словами, вшановують і вславлюють. Гадають, на добро, а насправді на власне і всього народу безголів'я.
Такий і його син? Ні, не такий. Беручкий і розумний. З недавнього часу Іван Остапович почав спрямовувати його на Марсові стежки. Підсовував книжки про Македонського, Цезаря, Ганнібала, Карла Великого. Розповідав про Хмельниччину, про морські козацькі походи, хоч сам у них ніколи не бував. Дуже мальовничо оповідав йому про те Богдан — Зіновій. Запам'яталося й згодилося. Подарував синові доброго коня. В міру гарячого і в міру слухняного. Але на більше хлопця не вистачало. І ось тепер ця нагайка. Звідки? Плести нагайки — челядницька справа. Хоч… справжній козак повинен уміти все. Він багато чого не вмів. Вив'язати петлю на аркані, викресати вогню в дощ, приготувати на рану мазі з пороху, дьогтю та часнику, й з нього кепкували козаки, а він тратився. Щоправда, в його руках була міцна зброя — перо та каламар. А основне — мудрість, розум. Потроху почали визнавати, заповажали. А він непомітно навчився всього іншого. Давно знає всю козацьку регулу, і звичаї, і стрій, військових замислів учився в Хмельницького, дипломатію осягнув сам.
— Сьогодні робити гріх, — все — таки сказав синові. Остап підвів на нього його, Іванові, очі, й щось затремтіло в глибині батькового єства.
— І воювати гріх?
Спочатку подумав, що це підступ, але по очах побачив, що син запитує щиро.
— Війна законів не дотримується. Ні Божих, ні людських.
— Виходить, вона понад усе? Понад Бога.
Гетьман замислився.
— Понад Бога немає нічого, ти це знаєш. Просто… — Й не міг пояснити. — Так складається, що люди чекати не можуть.
— Не можуть чи не хочуть?
— Не хочуть.
— Тоді їхні хотіння понад усе?
— Так виходить. Але те не во славу Божу.
І подумав: «Не знаю, як ти козакуватимеш на бойному полі, а на цьому ти вже козакуєш добре».
Увійшла Олена, дружина, — жінка гордовита, вдачею гостра й тверда. Виговський знав: йому неймовірно пощастило в одруженні, він ніколи не почув від Олени жодних нарікань, докорів, завжди мав підтримку й підпору. Шляхтянка з народження, — в господі, де все було польське, — зуміла перебороти себе, перейняти український стрій життя, також високий, шляхетний, зуміла змусити за якийсь час українську старшину і їхніх дружин заповажати себе. Тримала на собі дім, господарство, через це мав більше часу віддатися канцелярії, роботі. Ще й зараз пишалася вродою, одначе це вже були оддвітини — останні пелюсточки на обнесеній вітром вишні — віяла зморщок біля очей і губів, присмерк брів. Проте очі вицвіли не зовсім, ще недавно це були надзвичайно гарні очі — небесно — голубі, з зірочками зіниць.