Аби не погробити коней, за день відмірювали верст по двадцять п'ять — тридцять, на ніч ставали не в полі, а по хуторах та селах, там їх пригощали вечерею та сніданком, хоч козаки мали і свій припас, — його везли на трьох грабчастих возах. В чужих селах козаки ставали сміливіші, загравали до дівчат та молодиць, а один козак, Нечипір Швайка, навіть знехтував закони гостинності, і його, на сором усім козакам, було висвідчено з двору обарком.
Так дійшли до Дніпра, який клекотів у розповені й ніс вимиті з корінням осокори, колоддя, чорні, залишені на луках стіжки — на одному такому стіжкові сидів заєць, і молоді козачки загаласували, засвистіли в чотири пальці. Дніпро позатоплював усі острівці, подекуди у воді п'яно гойдалися чорні верхівки верб та вільх, каламутна, небезпечна весняна вода крутила великий, на дубах, пором посередині ріки, й поромщики не могли справитися з течією, пристали до берега аж ген унизу.
Синичани стали на горбі під осокорами навпроти Чигирина й простояли там більше місяця. І вже звідти гуртами наїздили на кілька днів провідати домівку.
…Довго й повільно збиралися правобережні полки, й переправлялися через Дніпро, й ще довше чекали Махмет — Гірея з ордою. Гетьман нервувався. Гуляницького, котрий кілька разів вгризався кіннотою в московські обози, Трубецькому вдалося оточити, й ніжинський полковник брязнув замковою брамою перед самим носом князя та зачинився з чотирма тисячами козаків у Конотопі. Тепер він відчайно захищався там. Величезне московське військо здобувало два полки — Ніжинський та Чернігівський; і, може, то й правда, що у своїй хаті й кочерги стріляють, кілька днів плювали гранатами та бомбами осадці гармати з копців, окопні команди кротовили під стіни підкопи, на світанку двадцять восьмого квітня заблискотіли на широкому полі ризи, стрільці впали навколішки, попи поблагословили їх на неправе діло, й вони, просто з колін, рвонули на місто, волочачи за собою величезні драбини. Гармати били без угаву, порозжарювалися до синього, кілька тріснуло; московські ратники з галасом та ревінням полізли на стіни. Але не дрімали й ніжинці та чернігівці, стріляли без суєти та поспіху, в гущині московських лав картеч знаходила щедрий поживок, в одному місці стрільці навіть були видряпалися на мур, але їх збили звідти баштовим вогнем, а далі з стін чорними пекельними цівками бризнула розпечена смола, запарував окріп, полетіло каміння та колоддя. Московське військо відступило.
Трубецькой загнуздав свою ярість, вирішив добути місто іншим робом — засипати рів довкруж замку та навергати вал врівень з тим, що в місті. Й знову запрацювали козацькі гармаші й стрільці з мушкетів, вночі козаки робили сміливі вилази, згрібали в мішки всю насипану московитами за день землю й тягнули на вал у місто — рів не глибшав, а вал ставав вищим. Одначе затявся й Трубецькой: від міста не відступав, тримав його в облозі, а тим часом кинув кілька полків на українські міста і села, було до пня спалено Борзну, чоловіків вистинано, жінок і дітей погнали полоном у Московщину; далі Ромодановський, Куракін, а з ними й драпіжний Безпалий напали на Ніжин, ніжинці вчинили вилазку, московити відтіснили їх за вали, сталася коротка утарчка з козаками Скоробагатька та затяжними полками, які надійшли на виручку Ніжина, наказний гетьман Скоробагатько потрапив у московський полон, але відступили й московити, відтак вернулися під Конотоп.
Гуляницький стояв на смерть.
Гетьман розумів, яке це йому опертя, яка факція на його користь: Трубецькой не може піти далі, залишивши у своєму тилу таке відважне, шалене військо, він стоїть мовби скутий, прип'ятий на ланцюзі до пакола, що має назву Конотоп, і власний розум велить йому, гетьману, вчинити там волейну потребу, зав'язати велику, вирішальну баталію. Але війська в нього ледь на третину московського, надто бракує комонників.
Толочачи торішні висохлі полини, оминаючи запорозькі чати, мчали через Дике поле до Криму посланці Виговського й верталися на загнаних конях з непевними обіцянками хана.
Врешті Виговський віддав війську наказ виступати. Він знову стояв на могилі й пропускав повз себе полки, які йшли з розгорнутими корогвами, сотенними прапорцями та значками, розтягнулися на дві верстви, там, вдалині, переходили через новий місток річку, й звідси, з чопика могили, здавалося, що то чиясь невидима рука перепускає через срібне кільце шовкову шалінку. Під гетьманом перебирав ногами вороний кінь, рвався вниз, до інших коней, гетьман вже збирався відпустити повіддя, поїхати в голову війська, та на могилу в супроводі двох козаків вимчав зігнутий кібцем молодецький, гостроокий татарин і, ощиривши частокіл жовтих зубів з щербинкою посередині, вихекнув з легень повітря й доповів по — татарськи, що Махмет — Гірей з тридцятьма тисячами ординчиків перебуває за два кінні перебіги звідси.