— До біса їх, — кілька разів намагався рахувати намети Дорошенко й збився з лічби. Він упрів під шапкою з кабарги, зняв її — на лобі лишився червоненький пружок, — підмоклий кучерявий чуб заворушив вітер.
А Виговський все ще вглядався у ворожий стан, йому не йнялося віри, що супротивник і досі не відає: козацьке військо стоїть від них за п'ятнадцять верст. Проґавили московити, чи це підступ, десь сховалася залога? Але де вона може сховатися?… Біля містка на горбі?… Там терни, поки крізь них продерешся… Проте вкрити крийма московський табір також не вдасться, щойно минуть місток, їх помітять. І все ж… Доконечного плану баталії ще не мав. Колючі тумани бродили в голові, там кільчилося одне зело і вмирало, прокльовувалося інше: дороги, лінії, комонні ряди і… річка. Скрізь — річка. Через неї туди й назад… Тільки туди?… А назад? «Славен Грицько Гуляницький, протримався стільки в фортеці…» Ще раз, вже востаннє, промацав окуляром трубки стіни міста, погар посаду, московські шанці — блиснула мідь гармати, — кучугури наметів і сховав до торбинки трубку. Він нічого не сказав, і Богун із Дорошенком йшли трохи ображені — гетьман не радився з ними щодо баталії.
Посідали на коні, ще раз проспівали — простогнали соснові мостини, й гетьман нагло осадив коня, аж той забасував копитами й вигнув, гризучи вудило, шию.
— Тут має статися доконечний погром одного з військ.
Богун і Дорошенко перезирнулися.
— Сподіваюся, не нашого? — майже з серцем кинув Богун.
— Хто ж зичить собі лиха, — задумано відказав гетьман і відпустив круто натягнене повіддя.
За півгодини він під'їхав до мосту з Степаном Гуляницьким, покивом пальця наказав стати поруч. Кінь під Гуляницьким бокував, боявся гетьманового вороного румака, котрий пирхав і косував кривавим оком (скрипіло сідло, Гуляницький рвав повіддя), наледве вгамував його.
— Бачиш отсі терни, — вказав праворуч нагайкою на густі, щойно одквітлі, — ще не всі пелюстки пов'яли — чагарі. — Бери п'ять сотень козаків Білоцерківського полку й копайте від них рів до мосту. Копайте потайки, землю не вергайте в цей бік, а скидайте вниз, до річки. Маєте докопати до самого мосту. Тут ось ріденькі кущики, вони сховають вас. Після того, як я нападу на москалів і побіжу назад та перехоплюся через річку, москалі, погнавшись, теж перескочать через неї, ви одразу ж руйнуйте міст та гатіть ним Соснівку. І вкосіть трави, пов'яжіть у кулі — покидаєте їх на гатку. — Покусав вуса, легенько стукнув нагайкою по шиї коня, який нетерпляче переступав копитами. — І не пускайте до рову москалів, відганяйте їх рушничною стрільбою… Хоч їм в ту сторону втікати й нікуди.
…Увечері в просторому гетьманському наметі, де пахло міцним чоловічим потом і шкірою, при хисткому світлі двох трисвічників гетьман виклав план завтрашньої битви. Він не радився, він всю відповідальність брав на себе, й голосом, котрий виключав будь — яке заперечення, казав, а сам водив олівцем по аркушеві паперу, де вже були намальовані річка з містком, луки, місто й обидва табори — козацький та московський. Полковники, генеральна старшина сиділи на килимі, по — татарськи попідгинавши ноги, він стояв, зігнувшись над скринею, до якої був прицвяхований мапований аркуш. Світло від полум'я свіч грало на його обличчі, й воно здавалося застрашливим. Виклавши все, що вважав за потрібне (дещо лишив собі), змусив себе впевнено усміхнутися й, побажавши всім доброї ночі, відпустив полковників та генеральну старшину. Відітнув запитання, розмови. Либонь, нелегко це йому було. Здушив усі тривоги, відкинув вагання, поклався на власний розум, на здобутий у боях разом з Хмелем досвід, чіт чи лишка, на землі чи на небі… Все вирішить завтрашній бій: гетьманувати йому чи ні, скинуть вони з плеча московську руку, чи чавитиме, гнутиме вона їх і далі, жити чи вмерти.
Не роздягаючись, тільки поскидав чоботи, ліг на похідне ліжко, накрився киреєю. Але одразу ж підвівся, взувся, вийшов з намету. Аби скоротити ніч, пішов перевірити дозори. Над його головою розіслався темно — синій намет неба, густо всіяний зорями, він ішов на велику зеленувату зорю, яка повисла над самим обрієм. З небесного небозводу одірвалася колюча іскриста зоря й, викрешуючи іскри, покотилася до обрію, гетьман загадав (й одразу ж подосадував за те на себе): якщо до того, поки дійде до першої дозорної команди, попереду зірветься ще одна, все буде гаразд, якщо ні… Дозорці перегукувалися в пітьмі гаслами: «Марія», «Чигирин», «Глухів». Зоря не зірвалася. Жорстко наказував осавулу дозірної команди пильнувати, дозорці повинні лежати ланцюжком від табору вперед… Немолодий, понурий осавул знав усе сам, слухав мовчки, при світлі зір Виговський уловив у його очах докір. «Але не всі вони такі, досвідчені…» Одначе, не обійшовши й половини дозорів, повернувся, знову ліг на ліжко.