Земля все ще пашіла жаром, він одгорнув з грудей кирею, повернувся на правий бік. Табір глухо гомонів, десь щось побрязкувало, долітали тихі голоси. Ніч тліла, як гніт біля гармати, коли ворог стоїть на видноті й не приступає. Перед очима гетьмана стояли річка, міст без поручнів, широкий луг… Він поведе козаків просто на шанці з гарматами. Добудуть їх — добре, не добудуть — теж не зле. Якщо вогонь буде щільним, повернуть сажнів за двісті… Сказати козакам, аби повертали за його покликом? Тоді вони, знаючи, що мають кинутися назад, тільки й дивитимуться на нього, і в налогу йтимуть мляво — можуть виказати ворогові його замір… Не сказати — погине їх значно більше, вони не встигнуть охмолостатись… Але тоді в очах ворога все відбуватиметься правдиво…
Гетьман знав: якщо й далі розвиватиме в думках план бою — не засне нізащо. Він ніколи не міг заснути, обмірковуючи навіть буденні канцелярські справи. Треба думати про щось стороннє, щось спогадувати або й мріяти… про хороше.
…Бачив себе молодим парубійком у рідному Вигові на шляху на колодках, які обнизали парубки та дівчата, виспівували «Ой у полі озеречко», заспівувала, як звичайно, Ярина й перебирала на шиї корали, червоні, як і її губи. Надворі видно, неначе удень, повний веселий місяць світив з — понад дерев, з блискучого Чумацького Шляху сіялася розсипана небесними чумаками сіль. Іванову сорочку розпирали яблука, він ішов уподовж колод і кожну дівчину нагороджував краденим у багатія Бабоїда яблуком. Отакий він хвацький парубок, не боїться ні лютих псів, що гасають по саду, ні самого Бабоїда з рушницею. Ярині дав найменшеньке яблучко, ще й червиве… Вона знехтувала його любов'ю, і він знехтував її. Вона тоді не знала, який він парубок.
…Двоє хлопчаків бавилося на крижині, її відірвало й понесло по шаленому Ужі, крутячи й нахиляючи, всі репетували на березі, й один він не розгубився, вхопив довгу тичину й кинувся в крижану воду, сягнув крижини та привернув її до берега…
…Дівчата нудьгують на колодках, троїсті музики заблудили на іншому кутку: їх перейняли інші дівчата, й тоді Іван дістав з — під поли чумарки скрипку і вчистив так, що дівчат неначе вихором понесло в танок. Ярина танцювала також, здивовано зиркала на нього з — під стрільчатих брів, а коли, втомившись, посідали на колодки, почала тихенько просити хлопців, аби провели її додому. Хлопці відверталися — боялися Миколи Сахна, котрий стояв біля вір'я й чекав на неї. Сахно — дужака на весь Вигів, кинув на землю, вломивши двоє ребер, заїжджого борця. У нього лоб у півпальця й нижня щелепа в півтора вершки. Іван підводиться з колодки й до Ярини: «Ходімо?» Вони не пройшли й десятка кроків, як Микола згріб його за плече, аж тріснула сорочка. Іван вивернувся, майнув у повітрі велетенський кулак, Іван присів і обома руками вдарив Сахна по щелепі, Сахно беркицьнув, аж блиснули підкови козлових чобіт. Він підвівся й з ревінням знову кинувся на Івана, а той підставив ногу й зацідив у плече, Микола знову розпластався в порохні. Й так кілька разів, аж поки не лишився лежати посеред дороги. Іван довів Ярину до хвіртки й, не пристоявши й хвилини, сухо та ґречно вклонився: «Добраніч». І пішов.
…І ось сьогодні, коли парубки та дівчата стояли після вечірні біля церкви, Іван позіхнув і, кинувши «спати хочеться», пішов додому. По хвилі позаду задріботіли кроки, він оглянувся й побачив Яринку, яка поспішала до нього. «Проведи мене», — попросила благально. «Сахна ж наче не видко». — «Та не од Сахна… Просто так…» — «Ну… коли тобі вельми хочеться, ходімо», — вдавано байдуже, тамуючи трепет серця.
…Нічого подібного ніколи не було, всі ці вигадки снував у думках — вимріях не раз, і сьогодні вони також провели його в сон, і приснилася йому Ярина, приснилася сороміцько, в жаркому коханні з ним, і він пробудився з радістю й жаскістю в серці. Давно вже йому так не снилися жінки. Й чи то пробудила його жаскістю Ярина, чи то прокинувся від холоду — під ранок похолодало, а кирея зсунулася з ніг, — але почувався легко й радісно. Де вона, Ярина, ще встиг подумати. Вступивши до колегіуму, він так ніколи більше й не побачив її, вона віддалася за багатого дідича — вдівця на далекий хутір і виїхала з Вигова. А він згадує її все життя — нас найдужче вабить та тривожить те, що не збулося.
У голові теплів приємний туманець, але його нагло пропалила думка про близьку волейну потребу, й серце туго вдарило в груди: тук — тук — тук. Козаки годували коней, снідали самі. Гетьман змусив себе прожувати шмат баранячого м'яса, запив студеною водою, привезеною пахолками з села.