Поміж обома військами зеленіло сажнів триста луки, сонце вже спило на ній росу, посередині лежали побиті коні та люди, кілька поранених повзло до своїх. Шкандибаючи на поранену ногу, до козацьких шанців ішов сірий кінь і жалібно іржав.
Соснівку пересягнула сіра тінь від тучі й поповзла до козачого рову, слідом за нею рушила московська піхота, потягла гармати. Вдарили перші гарматні постріли. Захвилювалася московська кіннота, яка відійшла в правий бік, звільнивши місце піхотинцям.
Козацька піхота полишила свої шанці й посунула назад, поступаючись потужній московській силі. Збадьорені ратники прискорили ходу. А за горбом гетьман знову шикував сотні.
Матвій погладжував Зірку по шиї. Допіру, після втечі, вона була геть мокра, але швидко просихала й шерсть зсихалася пучками. Тепер вона то й геть мала незавидний вигляд. Матвієві на мить згадалися Сидір та Щербій — але то тільки здогад, хоч і дуже певний, перевірити немає можливості, відшукав очима Сидора, той неначе чекав його погляду, щирив великі білі зуби й грався руків'ям шаблі.
Пролунала команда, й козаки вийняли шаблі. Сотники об'їхали сотні й оповіли: сягаємо ворожої лави й повертаємо назад. Матвієві були геть незрозумілі ці факції, його охопив неспокій. Втікали раз, тепер — вдруге. Неспокій сплив, ледве зрушили з місця. Настали хвилини того особливого напруження, при якому відлітають всі думки, всі жадання, душа стає легкою й мовби безтілесною, а тіло наливається силою й шабля ваговитішає. Матвій не мав особливого хисту до фехтування, серед козаків є рубаки знамениті, надто герцівники, котрі гарцюють перед ворожою лавою і викликають ворогів на поєдинок; але пройшов на Запорожжі непоганий вишкіл, знав, куди, як і коли ліпше потяти шаблею, як захиститися, не підставити себе під ворожий удар, й немало покладався на маневр конем.
Їх повів Богун. Коротку відстань до московської лави підгребли під кінські копита вмах, грім пострілів потонув у громовиці кінських копит, гнідий кінь поруч Зірки став цапки, червона туга цівка крові вдарила просто в небо, — куля влучила в груди; що сталося далі, Матвій не бачив, просто на нього мчав бородатий вершник на білому коні, він підлітав з лівого боку — й був лівшею, Матвієві через голову коня його не влучити, і все ж він встиг плеснути Зірку по шиї, й вона неймовірно круто подалася праворуч, аж страшно заскрипіло, затріщало сідло (як не обірвалася задня попруга!), й Матвій вимахнув шаблею, відчув, як затрудило руку, й зрозумів, що дістав тільки по коневі, а вже попереду виросло двоє козаків у жупанах без кунтушів, у чорних шапках з голубими шликами, козаків з ворожого війська, вони розбіглися, й Матвій рубонув одного по голові, відчув гаряче тремтіння шаблі, ломоту в плечі, й пролетіла в голові іскра: «Десь тут і Супрун», погасла, більше ні про що не думав, рвонув правий повід, Зірка перестрибнула через труп ратника й помчала його назад до свого табору. Попереду Журавки втікав поранений козак, він лежав на сідлі, чіплявся руками за передню луку й однак сповзав, Матвій, кинувши шаблю просто на землю, вхопив його правою рукою за плече й разом пересягнули рів. Козак упав на руки цилуриків. Шанці простягайся впоперек стоптаного невижатого житнього лану. (Увесь вік ворог примушує нас стоптувати власні жита.)
Ще запам'ятався йому безумний жах в очах сірого коня, який притягнув у стремені вбитого козака, його Зірка важко водила боками, піна клаптями падала на траву. Матвій відчув неймовірно терпку сухість у горлі, спробував проковтнути слину й не зміг — вона стояла в горлі давким клубком. Він зліз з сідла й відстібнув у пораненого козака, якого перев'язували цилурики, його шаблю, яка чомусь залишалася в наділках.
Пожарський вирішив, що приспів його час, козаки втікають, він дожене їх, потне й увірветься в козацький табір. На білому, з чорною гривою коневі арабської породи князь вилетів наперед свого звитяжного війська.
— Шаблі! За мною!
Й полетів через луку. Його посинілі від напруги губи перекривилися, з чорної дірки рота з веселим ревінням летіло:
— Дайош гетьманишку! Дайош калгу! Всех их, бадьоних матерей, вирублю… Дайош гетьманишку! — І лаявся чорно.
Зелена відвага несла його назустріч власній смерті, й весело, безстрашно, жорстоко до жаскості почувався князь. Але московська кінна лава знову перечепилася об лінію козацьких шанців, викопаних заздалегідь. Шанців глибоких, котрі не пересягнути кіньми, їх можна скурати тільки піхотою.