…Нікому не розповів Матвій про Супрунову смерть — ні Федорі, ні сусідам, ні Мокрині — щоб не виказали, не викричали в розпуці правди, — і Супруновим дітям також: нехай думають, що батька занесла війна на другий кінець світу й він колись вернеться. Тепер ті нещасні діти й на ньому, годувати та одягати їх, доводити до зросту, бо ж погинуть, як руді мишенята. О, горе, горе!
Навіть попові на сповіді не сказав. Й тільки коли верталися з — під Конотопа, по селах, де про Журавок ніхто нічого не знав і не чував, ставив по церквах свічки та давав на часточку, аби піп спом'янув «убієнного раба Божого Супруна».
Ледве зійшла з луки вода, Виговський з усім військом перейшов через Соснівку. Трубецькой наказав покинути шанці для приступу Конотопа й міцно обкопав табір під лісом. З міста вийшов Григорій Гуляницький з обложенцями, їх лишилося дві з половиною тисячі — без коней — коней поїли за дванадцять тижнів облоги, — це йшли не люди, а тіні, їх гойдав вітер.
Другого липня Виговський міцно вдарив на московський табір, московити вистояли, проломи заладнали, але появилися проломи у їхній вірі та впевненості, вони почали відступати, на переправі через Єзуч козаки знову вдарили на них, й дуже багато московитів потопилося. Все ж ратники встигли окопатися на житньому полі, й отако, осипаючи довкола свого обозу часті шанці й вали, московити відступали до Путивля; в одному з таких приступів уламок ядра, яке розірвалося за кілька кроків від Виговського, забив під ним вороного румака, другий великий уламок продірявив кунтуш та жупан, але самого гетьмана не зачепив. Розшарпане, згнічене московське військо відступило до Сейму, а далі кинулося навтьоки й замкнулося в міцній Путивльській фортеці.
…На раду в таборі над Сеймом старшини зібралися в просторому гетьманському наметі, на вікові кованої скриньки була виставлена для всіх ступка тютюну турецького й одчинені обидві вилоги — аби виходив дим. Він валував з намету, наче з гути. Запашний гетьманів тютюн курили всі разом, але говорили нарізно, зчинилася сварка.
— Підемо, а татарин наших жінок та дітей хапатиме.
— Не дотремо московитів, вони знову військо зберуть.
— Не зберуть. Козаки пориваються додому, жнива не за горами…
— Там роботи — гибіль. І корму коням немає, на десять верст кругом жита викосили…
Одні полковники поривалися на Путивль, вимагали від гетьмана взяти місто в облогу й донищити московське військо до решти, інші наполягали на тому, що ворога скурано, прогнано з української землі і треба вертатися, мовляв, немає для чого даремно тратити козацькі життя. Єдності не було, а де немає єдності, там немає й бойного духу.
Гетьман довго мовчав, хмурив ледь посріблені на кінчиках брови й врешті сказав:
— Я зняв зі стіни шаблю, щоб лишень прогнати з України московське військо, яке чинило нашому люду кривди й плюндрувало край. Я не хочу воювати з царем та народом московським і попирати кіньми їхню землю. Ми пошлемо цареві замирення й житимемо з ними, як добрі сусіди.
Спакувавши у вози відняті в московитів корогви, тамбурини та гармати, Виговський відпустив у Крим орду й повів козацьке військо до Чигирина.
…У Москві про відхід козацького війська довго не знали. Північну столицю струснула панічна лихоманка, жах охопив московитів: щойно повоювали стільки міст, скурали столицю литовську й полонили гетьмана литовського, і ось тепер Трубецькой, надія московитів, «муж благоговейный и ізящный, в воинстве счастливый и недругам страшный», розгромлений наголову. В чорному траурному каптані вийшов до народу цар, аби заспокоїти його, але не втримався сам, залився слізьми, й люд московський попадав навколішки та зводив до неба руки, благаючи в Бога помилування. Одначе, покладаючись на Бога, люди насамперед сподіваються порятуватися самі: в Москві закипіли земляні роботи, копали глибокі рови, обґрунтовували стіни, кували подвійні брами, цар видав указ, за яким за лопати та кайла змушені були взятися навіть бояри, сам він походжав по стінах, заглядав у рови, попліскував зніженою долонею по гарматах, з тугою і острахом вглядався в повитий маревом обрій. А в льохах і палатах скарбники та цареві фамільянти потай пакували соболів, коштовності, каретники міняли колеса на повозах та перековували коней.
По Москві прокотилася чутка, що цар втікає за Волгу, в Ярославль.