За Рогачиком поралася інша валка, й верховодив там Сидір, Матвій раз по раз поглядав туди, та лука була Радна Охріменка, й чи то Сидір найняв її, чи відкупив у Радна, це чомусь непокоїло Матвія…Задзвонив мантачкою об косу кашовар, скликаючи до казанка.
Обсідалися під березами, які вибігли з лісу, одбилися од гурту та й завікували на лузі. Дрібненьке листя на довгих поворозах гілок ледь шелестіло, й від того прохолода здавалася більшою. Разом із Матвієм працювали ложками біля однієї дерев'яної миски, поставленої в траву, Матвієві підсусідки — старший і молодший Нишпорки, Трохим В'юн, а ще немолодий козак Василь Плакса, який, як і Матвій, також ходив у похід під Конотоп.
В обід Матвій налив тільки по одній чарці, й то лише чоловікам, — аби не розморила косарів та копнувальників горілка, аби працювали справніше, кукібніше, зате їжі було в достатку: пшоняний куліш, юшка з линів та карасів, — двічі протягнули волок по рукаву озера, — ще й дві макітри вареників, ув'язаних у хустки, принесла з хутора Федора. Поставила й зорила кудись удалечінь, а Матвієві здавалося, на той бік Рогачика, де на високому стозі з вилами в руках стояв у білій полотняній сорочці Сидір. Не вгамувалася Матвієві кривда, не заснули в серці ревнощі. Бо переказували йому, що Сидір, котрий повернувся раніше від Матвія, навідувався на хутір і хоч до хати не заходив, але гомонів у городі з Федорою. Матвій не запитав Федори, чого він приходив і про що вони гомоніли, не хотів принижуватись, але маленький, гостренький кігтик зачепив за душу й посмикував її.
— Перестояла трава, перегоріла, — вивертаючи з казанка просто в траву великого жирного лина, сказав старий Нишпорка. — Ще б трохи, й була б, як нежар.
— Загаяв нас гетьман, — мовив, аби щось одказати, Матвій.
— Йому сіна не косити, — дмухнув у ложку, відстовбурчивши нижню губу з великою синьою бородавкою на ній, В'юн. — За нього вкосять.
— І пожнуть, і змелють, — обізвався Плакса й струсив з рудої бороди крихти. — Що йому наші клопоти.
Матвій краяв ножем хліб — велетенську паляницю, притискаючи до низу живота, й чомусь згадав, що так само краяв його батько і Супрун, і взагалі у нього багато батькових звичок, дарма що той погинув бозна — коли.
— У гетьмана клопотів більше в тисячу разів, — розважливо заперечив. — Його думка не тільки про себе, а про всіх нас…
— Кепсько ж він думає, — виплюнув у траву риб'ячу кістку Плакса, його пригаслі, у віялах зморщок очі незгідливо блищали. — Ось і похід цей… Нащо він мені?
— Як то нащо? — трохи роздратовано мовив Матвій. — Не ми розпочали — москалі.
— А мені яка рахуба, хто буде наді мною… Мені той батько, хто хліба дасть і чим піч натопити…
— Може, й дасть, а тоді забере все.
— А я й так нічого не маю. Шляхтичем не стану.
— Станеш. Шляхетство найперше даватимуть тим, хто найдовше служить у війську. А ти…
— Без землі? — наставив руду бороду на Матвія Плакса. — Нащо воно мені?
Матвій хотів сказати, що, можливо, ще ділитимуть займанщину, але це не було означене в жодних пактах, в жодних реляціях, і промовчав. А Плакса провадив далі:
— Цар обіцяв податки скасувати, всім козакам заплатити по п'ятдесят талярів.
— Та брехня це, брехня, — скипів Матвій. — Чого ж він своїм не платить? Бо ні з чого. Цар указав збирати чинш на своє військо. Багато Пушкареві заплатив?!
— Дещицю дав.
— На пропій та на ворохобню.
— Пушкар урівняв усіх у правах.
— Бачиш, сам себе упіймав за матню. Тобі он шляхетство ні до чого, а що з тих прав?…
— Й однаково. Не хочемо ми ляхів і обіцянкам їхнім не віримо. У печінках вони нам сидять. І пункти їхні…
Матвій вже ледве стримувався.
— Та не їхні, а наші спільні.
— Їхні, — вперто повторив Плакса.
— Та ти ж їх не читав, не бачив, чув од десятого, якому переповідав дев'ятий…
— І чути не хочу. Й не тільки я… Гудуть люди… Сяде гетьман на закальці…
Заходило на круту сварку, й Матвій, якому не хотілося сваритися з толочанами, підвівся й зачепив казанок, перекинув його. Подивився з жалем на юшку, яка всотувалася в землю, на розкидану в траві рибу, яку кинулися підбирати обидва Нишпорки, махнув рукою і пішов до коней та повів їх на водопій. Позав'язував повіддя, аби не мочилося у воді, пустив коні поза очеретом, поплескав по крупу Зірку й, підсвистуючи, став на березі. В цьому місці береги Рогачика мовби сходилися докупи, здавалося, хтось стягував їх, та й не подужав стягнути — через озеро можна перекинути палицю.