Матвій і справді підняв коротку вільхову палицю, яка трапилася біля його ніг, і вже хотів по — дитячому чи то по — парубоцьки пожбурити її, та враз побачив на тому боці під невисоким карякуватим та розложистим дубом, який поспускав віття до самої води, Сидора. Той тримав у поводі світло — гніду кобилу, котра вже напилася, підвела голову, з її губів, з вудил кльокали на воду краплі.
— Хочеш вцілити? — глузливо запитав Сидір.
— Та… — Матвій зфрасувався.
— Сінце добре?
Матвій не розчув клину й відказав згідно:
— Трохи перестояло. Але нічого.
— Буде чим годувати лядських коней?
Матвій у першу мить сторопів, ошелешено подивився на важку, темну постать по той бік Рогачика, а далі аж позеленів від злості:
— А ти, бачу, прикупив на московські гроші лужок. Добре москалі платять за шпигунство та збродні… В рублях чи в талярах?
Згадав смерть Щербія, загадав, як тулявся Сидір у Пушкаря, як терся біля возів московських купців з Путивля, й йому мовби відкрилися очі, і всі, донедавна розкидані шматочки, вив'язалися в одну вервечку.
— Нічим не доведеш… То все твої дурні домисли… — прогудів Сидір.
— Я виведу тебе на чисту воду, — ярів Матвій, а сам подумав, що в нього й справді немає жодного доводу супроти Сидорової зради.
— Дивися, щоб не похлинувся… в тій чистій воді, — погрозливо кинув Сидір. — Лужки наші тепер поруч… Стежки в очереті вузькі.
Він легко вимахнув на незасідлану кобилу й потюпачив до своїх стогів.
XXII
У вівторок, на третій день Різдва, по обіді гетьманський джура Харитон Війна, котрий один мав дозвіл вільно заходити до гетьманських покоїв, доповів гетьману, що з Варшави прибув польський посол Криштоф Перетяткович. Виговського та звістка вкинула в неспокій та тривогу — посол приїхав без попередження, тихцем, з невеликим почтом. Для чого приїхав? Які ще вісті привіз у посольській торбині? Либонь, недобрі, з добрими вістями посли їдуть галасливо, з подзвоном, з челяддю, оповіщають наперед, з чим прибудуть. А цей посол прикопотів на одній коняці, з ним лише двоє челядників. Щоправда, кінь під послом добрий.
Гетьман покусував нижню губу, думав. Війна стояв перед ним, німо склепивши вуста. Він знав, що квапити гетьмана не гоже, та й небезпечно. Тонкий у стані, дженджуристий, буйночубий — кучері спадають на чоло, — ласий до солодких вишнівок та чужих солодких молодиць — вони так і крутяться біля нього, не обминають і дівчата, а він, старий парубок, одній подарує кілечко, іншій — хусточку шовкову, ще іншій — гарну баєчку, — Війна водночас слухняний, розумний, справжній джура, от тільки чомусь боїться дочасу померти — допиває після гетьмана та гетьманші всі німецькі та французькі ліки, бігає по ворожках та знахарях. Війна чекав на відповідь. Він вичерпно доповів про посла: хто він такий — колишній писар Беневського, дрібний шляхтич з Білої Русі, який перебіг з православ'я в католицтво, з Беневським двічі приїжджав на Україну, був під Гадячем, коли складали статті, прибув мовбито від канцлера Лещинського, а насправді від кого — невідомо, убогий, як для посла, але нині в Польщі убогі всі, вельми потайний, хитрий та підступний. Приїхав однокінь, але коней полишив, розставив по дорозі: в Білій Церкві, Богуславі та Корсуні. «Неначе для втечі» — відмітив гетьман.
— Був під Гадячем? — перепитав і відчув, як йому кольнуло під серцем.
— Мені вдалося дознати, що саме його посилав таємно, вночі, до Карач — бея Беневський.
— А де зупинився посол?
— У Сліпого, над Тясмином.
Виговський довго мовчав.
— Мене нема, ти мене не бачив, — сказав з притиском. — Поїхав, а куди — невідомо.
…Опівночі гетьман покликав Війну.
— Візьми дві киреї, однакові, одну для себе, другу — для посла, й приведи його до мене.
Приймав посла в маленькому покої в західному крилі замку. Вікна в покої були завішані. Довго не пропонував послу сідати, стояв сам, і стояв Перетяткович. Не розпитував ні про дорогу, ні про здоров'я короля, як того велить звичай, а зажадав одразу:
— Листи!
І, вже почавши читати, порухом голови вказав послові на фотель. Той сів, смиренно й насторожено стежив за гетьманом маленькими, круглими, як у миші, очима. І сам був схожий на велику мишу: писок гостренький, вуха відстовбурчені, вони світилися проти трисвічника, кунтуш і штани сірі, й сірі чоботи. Він знав королівську грамоту, й вгадував з гетьманового обличчя, про що саме той читає. Ось той усміхнувся — йому даровано ще один титул — воєводи Київського, — а далі на чоло Виговського набігли густі брижі і вже не розгладжувалися до кінця читання. Скінчивши читати, опустив руку з листом, і так стояв, дивився на Перетятковича, бачив його й не бачив.