А ще Виговського не любили за дружину — шляхтянку, з сенаторського роду, пов'язаного з Четвертинськими, Огінськими, Любецькими, й нелюбов та зростала від дня на день. У неї в роду й православні, і католики, і вже саме це рубцювалося на лихий карб гетьману, за Хмеля вона в Чигирині не появлялася, приїхала вже гетьманшею з музиками в голові кортежу, в кареті з гербами, з нею, також у багатих каретах, їхали придвірні панянки — шляхтянки, а на возах — кондитери, пивничі, кравці. Все це, а також пляшечки з рожевою та жовтою водою на туалетному столику, благовонія, увесь шляхетський етикет спочатку викликали насміх, а нині — злість. «Гетьманша не зичить добра Україні». Й нарікали, що гетьман завів власну корогву з волинян під командою Олексія Вербовського, православного, але ж шляхтича, й що має радником грека зі Львова Федосія, й буцімто вночі веде з ним довгі бесіди, а той грек, мабуть, продає всі таємниці чужинцям, і що Чигирин обсіли гетьманові родичі, двоє — рідні брати гетьмана — Данило та Костянтин отримали полки, інші поступили в надвірну хоругву та справляли всілякі високі уряди. Гетьманський двір, та й сам Чигирин перемінився до невпізнанності: не стало в ньому товчії, шарварку, реформувалися, зменшилися в лічбі сотні заснованої Хмельницьким гвардії, не шнипали по палатах, не товклися іноземні посли та місцеві прохачі — кожен чигиринець мав знати своє місце і свій час.
Виговський вважав, що фундує все на добро, воно ж знаходило в козаків та посполитих своє, лихе потрактування.
…Причаївся, сидів, як миш у чужій норі, й Криштоф Перетяткович. Не виходив з хати, не давав нікому о собі ніякого знаку, одначе про нього вже дознали, в неділю його запросив у гостину осавул Ковалевський, який супроводжував Перетятковича з Гадяча до короля. Стіл угинався від наїдків: ковбаса та ковбик, смажене порося, вергуни та книші, начинена моченими в горілці сливами качка, але Перетяткович тільки пив меди, до страв не доторкався. На запитання Ковалевського, чого він не їсть, відповів сумирно: «У мене піст».
— Ляхом став, — не стримався Ковалевський. — В тому все й лихо. З унією приїхав?
— Не відаю; приїхав з тим, з чим прислали.
— А ми вже відаємо. — І до господині: — Внеси послові чогось пісного. Що в нас є?
— Щука варена… для челяді, — та й загнулася.
— Неси щуку. Став ляхові, нехай їсть челядницьку їжу.
Перетяткович неохоче жував щуку, жував таку ж пісну розмову, на скоромне — про мету свого приїзду, не сповзав. Ту ж щуку кутуляв ще один неправославний, волошин Астматі, посол турецького султана. Ковалевський для чогось звів їх, а для чого — Перетяткович не знав, й то більше цідив слова крізь ріденькі зуби, неначе вишнівку з мухами: «Не знаю. Не бачив, не чув». Й пив запахущий мед — келих за келихом. Пішов з гостини голодний, п'яний, невибала — каний.