XXIII
Данило знову Києва не здобув. Захопили куценький московський обоз із припасами, прогнали з посаду кілька робочих команд й відступили, бо власна розвідна команда помітила в Совських ярах чималу партію ратників, які обходили козацьке військо з лівого боку.
Так і стояли одні насупроти одних, й Данило страчав військову фантазію, він боявся нового погрому й відвічальності за те, волів за ліпше погрожувати зоддалік, а в його війську пригасав запал, козаки стріляли в лісі диких кабанів та кіз, не гребували й телицею з господарчого двору, пили горілку й помаленьку розповзалися по домівках. Братові Данило писав, що тримає Шереметьева в пострасі й ось — ось скурає його — робить підкопи під мури Печерської фортеці, закладає порохові міни та одводить убік воду, морячи обложенців спрагою.
Густим шовковим килимом стелеться зелена трава, весело шумить очерет, перемовляються поміж собою ситняг і татарський шабельник, а земля під ними гойдається, бо увесь пласт наплавний, торфовий, під ним — безодня, прірва. Небезпечно ставити ногу на ту землю, страшно по ній іти. Гетьман відчував ту хитавицю й не знав, куди йому ступити, хто біля нього вороги, а хто друзі. Обманювався в друзях, як обманюються майже всі ті, кого винесли на гору вороні, хто зійшов на вершину влади. З неї видно далеко й не видно нічого побіля себе, бо всі стоять за спиною і шепчуть лестиві слова.
…Нетерплячка брала всіх претендентів на булаву: і Золотаренка, і Сомка, й Тетерю, але найглибше ввігналася ся думка в клинцювату голову переяславського полковника Тимоша Цюцюри. Обідав, і здавалося йому, що тримає в руках не срібну ложку, а булаву, спав і бачив її вві сні, стояв під явором і чув не шурхіт білопінного листя, а маєво гетьманської корогви. Коротконогий, довгорукий, улесливий і шкодливий, підступністю міг зрівнятися з чортом. Всі мали його за чоловіка простого, відкритого, неосвіченого, а він виплітав у мислях такі аркани й такі пута, які нікому й не снилися. Його таємні колегіанти по замислу, а найперше балакун, чепурун, красень Золотаренко, вважали, що покориставши Цюцюру на неспасенному ремеслі зради, зіпхнуть його мізинним пальцем. Та що там пальцем, він упаде від їхнього подиху; ледве стане поруч нього, Золотаренка, на виборний стіл, люд скричить і прожене його геть. Дивен світ: в одному гнізді, примацуливши свої гніздечка до великого гнізда, живуть орли й горобці, гадюки та оси, але ніколи не зможуть жити сокіл із совою.
Цюцюра густо мастив медом для гостей спасівські пампушки, щедро пригощав тернівкою та калинівкою, слухав розмови, промацував гостей потаємним жалом. По тому, закликавши по одинцю на пізню вечерю, вганяв те жало в серце. Першим пригощав переяславського сотника Степана Северина, — від нього залежало вельми багато, — й почав намовляти на зраду, обіцяв полковництво (по тому, як перекинуться до москалів та прикличуть Трубецького), а коли той відцурався тієї намови, з потаємного ванькиру вибігло двоє найнятих зарізяк, повалили сотника на кленову лаву, скрутили сирицею руки й повели до льоху. Проводжаючи Северина вниз по сходах, один з убійників вгородив сотнику в спину колійського ножа. Тими сходами спровадили на той світ молодого Судиму, сотника Лободу й інших незгідливих старшин. Решта принишкли, похилилися, були й такі, які добровільно прийшли до Цюцюри й отримали від нього уряди. Відтак послав гінця до Трубецького, закликаючи його прибути до Переяслава. Трубецькой біг з Путивля навприсядки, прихопивши з собою Ромодановського та Безпалого. По тому Цюцюра послав козаків на Ніжин.
У Ніжині і доокіл нього стояли всі затяжні — з німців, поляків, сербів та волохів — сотні гетьманського війська з Юрієм Немиричем. Григорій Гуляницький на той час був у Білій Церкві, Василь Золотаренко за домовою з Цюцюрою зняв уночі сторожу й відчинив ворота, на сонних затяжців накинулися цюцюрівці, яким допомагали міщани: військовий постій завжди обтяжливий, до того ж цар давно обіцяв Ніжину магдебурзьке право. Цюцюрівці та ніжинські міщани вигубили всі п'ять затяжних хоругов за годину, не милували нікого, Остер скривавів від крові. Немирич утікав, його обскочили за Кобизчею й порубали шаблями. Гетьмана та звістка обпалила, неначе блискавиця одиноке дерево в степу. Й одразу ж нова звістка, не менш лиховісна: з Січі вийшли запорожці та йдуть на Чигирин.