— Богун, то так… Вітровійний тільки він.
— Ну! Богун вітровійний!..
— Авжеж. Але й чесний. Не крутій. А гетьману я не вірю. Шляхтич, він і є шляхтич…
Матвій образився.
— Не шляхтич, а шляхетний.
— І шляхетність його дірява. Потягне він таки нас під ляха. — Жовта тінь від кібцюватого Супрунового обличчя на стіні була схожа на тінь птаха. — У Москві цар… Самодержець, тверда рука. А ляхи тільки що: «Не позволям». Що шляхті забандюриться, те король і робить. А цар — дзуськи. Над усіма.
— Дурний ти, — кинув спересердя Матвій і похопився на свою грубість. — Не ображайся… Це я так… У поляків Конституція і сейм… Він пильнує, щоб король не надуживав владою. В Польщі кожен шляхетний чоловік у шані, не «раб ніжайший», як у Москві, підніжка нікчемна, а вільний. То правління вище…
— Одні вільні, інші — тричі невільні. А в Москві — порядок. Цар над усіма.
— І в усіх ребра тріщать.
— Добре, що хоч у всіх.
— У панів, у бояр не тріщать.
— Але пострах перед царем мають…
Матвій почував, що йому туманіє в голові. Захопився суперечкою й хиляв врівень з Супруном та Драбом, який не проминав жодної дурничкової чарки, але й не п'янів, був як лут. А Матвій уже добряче захмелів, його поймала досада, майже відчай, що не може ні в чому переконати молодшого брата, що не вдається його застерегти, відтрутити від вогню, від небезпеки, а їхав саме задля цього.
— Не знаю, чого ти вхопився за тих ляхів, хто вам усім наклепав на гетьмана. Таж він цареві склав присягу…
— А в лядський бік дивиться…
— Хто тобі таке сказав? Гетьман вимагає, щоб Москва дотримувалася пунктів, укладених з Хмельницьким. А вона хоче поставити військо по всіх містах українських, і Москві, і Польщі — хто більше обіцяє, той дужче й подобається. Ні ті, ні ті нам добра не зичать. І ніколи не будуть зичити. В Москві закони й звичаї азіятичні…
— Бачу, ти сам за ляшками руку тягнеш.
— Чом би мав за ними тягти руку? — А перед очима знову чомусь постали червоні купайла стогів, і червоний вогонь зблиснув йому в очах.
— Не знаю… Шість літ я шаткував з Хмелем лядську капусту… Рубав посторонки лядські… Присягав Хмелеві, а він — Москві.
Матвій хотів сказати, що наприкінці свого життя Хміль гірко розкаювався у своїй помилці, метався на смертній постелі, посилав послів і в Польщу, з якою сподівався укласти федерацію, і в Литву, і в Семигород, і до шведів. З Литвою, Семигородом та Швецією вже був зовсім погодив пункти договору, але супроти Швеції виступила Данія, на допомогу Польщі посунула своє військо Австрія, й договір не вдалося завершити. Одначе не сказав. Либонь, всього того Супрун і знати не хоче, його нічим не перекабатиш. Йому затремтіло під серцем, сказав тихо, проникливо, і в його голосі забриніла сльоза:
— Ну що тобі, брате, дали Москва і Хміль? Що? Ти ж за Хмеля не потрапив у реєстри…
— Чужими викрутнями і підступами.
— Ти ж он… Стільки разів рубаний і стріляний… Пари підошов не привіз у тороках з тієї війни.
— Хміль за правду стояв…
— Стояв… За чию тільки? За свою…
— Стережися! — грізно гукнув Супрун.
— Не лякай. Лицар він великий і гетьман валечний… Може, напочатку й хотів добра всім, але потім… Свій афект погамував, стратив сили й… не додумав усього до кінця…
— Та ти маєш свій розум вищим за Хмелів? — аж розгубився Супрун.
— Просто зоддалік видніше. Хмельницький теж людина… Я кажу про те, що ні тобі, ні таким, як ти, він не дав нічого.
— Він дав, інші одібрали.
Матвій зрозумів, що з Супруном сперечатися марно. Своєю правдою чужу макітру не наллєш. Найкращі роки Супрунового життя віддані Хмельниччині, вони запеклися кров'ю на шаблі, на мідній луці сідла, впечатані кінськими копитами в землю, розвізшися з гарматним димом по бойовищах. Цей невеликий гачконосий чоловік до ката сміливий і запеклий, і ту запеклість вже не перебороти. Боже, вбережи його від лиха, зупини на рокованій межі! Тільки на тебе єдина надія. Прости його, як прощаю я за заподіяний гріх… Якщо, звичайно, заподіяв його він.
Матвій вже не слухав Супруна, який смачно розповідав, як вони стирали — скопували границю займанщини за Рибцями, волочили осадчого, били й вішали за ноги на старій границі, щоб пам'ятав, де вона. Несподівано Супрунову розповідь перебив Драб:
— Слухаю оце вас… Виговці, пушкарівці… Не на добро це все. По мені — подали б одне одному руку…
— Та ти що?! — аж скрикнув Супрун, і його вус звинувся вище носа. — Ніколи у світі! Та ми…
— І ви, і вони, — спокійно провадив Драб, — можете опинитися в одній ямі. Московській або лядській.