Так тривало сім днів. Обложенці повитрушували мішки з — під пшона та борошна, порізали та поварили ремінну упряж. А далі не стало в чому варити й той зажиток. У Матвія від спраги потріскалися губи, сочилася з них кров, у вухах стояв дзвін. Здавалося, десь далеко — далеко без угаву курличуть журавлі. Від кінських і людських трупів спирало подих, — за десяток кроків від Матвія лежав бурий кінь, його здуло, й був він, як гора, й рої величезних зелених мух обсіли його, виїли очі, ніздрі, — сухі вершки дубів на узліссі обсіло вороння — чекало свого часу. Декотрі, одважніші, падали з дерев і справляли криваву учту просто в таборі, за кілька кроків від людей. Перед табором на баских конях грали шляхтичі, глумливо викликали на герці козаків. Ніхто на ті герці не їхав, звитяга вмерла, та й не було на чому їхати. По тому знову насунули хмари, пішов дощ. Дрібний, нудний — обложний.
Матвій лежав під возом і потрісканими губами ловив краплі, які падали з підток. За кілька десятків кроків від нього у кареті лежав воєвода, котрий теж слабував. А в дощовій імлі снували якісь привиди, потвори, й коли на Матвія накочувалася млоїста жовта хвиля, він не знав, на якому світі знаходиться: на цьому чи вже на тому. Десь опівдні біля карети з'юрмилося чимало москалів. Вони довго гомоніли, по тому від натовпу відокремилося двоє — стольник і капітан, перелізли через воза й пішли до привидів. Пелена дощу сховала їх. По довгому часові вони вернулися й оголосили, що з поляками та татарами складено домову на замирення: військо залишає обоз, гармати, віддає всі гроші, які має, і йде пішо до Дніпра; першими виходять з табору козаки. Матвій про ту домову довідався пізно, коли козаки вже вирушили з табору. Але ледве вони віддаленіли кроків на сто, як на них хмарою налетіли татари, зазміїли аркани, заіржали коні, почулися зойки та крики. Козаки кинулися назад до табору, але москалі стовпилися в проході, наставили списи, декотрі стріляли по козаках з рушниць. Не знаючи куди податися, козаки побігли попід табором, вилазили на вози, але москалі збивали їх ратищами, віддавали в руки татарам. Віддавали за шматок хліба, жменю солі, навіть за яблуко, одних козаків татари повбивали, інших тягнули до своїх наметів. Се скидалося на жахливе полювання, козакам рятунку не було ніде, ті, що лишилися, збилися в купу й відбивалися шаблями.
— Бийте підлих хлопів, — репетувала шляхта.
Якийсь шляхтич із сизим шрамом на щоці виліз на воза й гукав до жовнірів:
— Через них, через пшекльонтих хлопів, у нас убозтво і злидні. Вернемо Польщі багату й розкішну Україну, і всі ходитимемо в шовках. Ви, вірні діти латинської церкви, не повинні жаліти схизматів, віра дорожча нам за все… Схизма торжествує, святі дари потоптано брудними ногами козаків, і москалів також, розправимося з козаками і візьмемося за москалів.