Притрушуючи пісочком гетьманський підпис на листі до щойно обраного архіпастиря, київського митрополита Дениса — Діонісія Балабана, перемовляючись з гетьманом, Матвій витрусив з гетьмана такі слова:
— Вже не довго втішатиметься зловорожець, супостат… Десниця звелася… Сила солому ломить. — У гетьмановому голосі владність і твердість.
— А якщо… десниця… Як ніжинці і стародубці?… — одважився Матвій.
— Серби — не ніжинці… Там ще Богун з козаками. Вдарять знеобачки… Про те ніхто не знає.
І подивився пильно, проникливо, мовляв, одному тобі така довіра. В Матвія чомусь затремтіли в колінах ноги, й стало йому жарко, аж хотів розстібнути жупана — не одважився. А поверх тієї лячної новини впала інша, приємна, гаряча до сказу, навіжена, давно очікувана:
— І годі тобі, Матвію, сидіти в підписках. Я сказав Груші… Від сьогодні маєш повний писарський ранг.
Матвій уклонився низько — низько, а гетьман усміхнувся загадковою усмішкою. Він любив робити добро, умів його робити, тоді ставав кращим у власних очах… Матвій і сподівався й не сподівався на таку гетьманську ласку. Сподівався, бо відав про прихильність гетьмана до його скромної персони, не сподівався — малу мав освіту, малу грамоту, повести самостійно посольську справу, написати листа реляційного або посольського — те понад нього. І все ж — реєстровий писар війська Запорозького!..