Одначе лиха вість має силу більшу, доброю ми тішимося мить, в наступну вже звикаємо до неї, а то й прагнемо ще чогось, лиху ж з власного овиду не звіяти ніякими думками. Смак доброї страви перебиває одна дрібочка солі, одна гостра перчина, одна грудочка землі.
Весь вечір і всю ніч горіла лампада у Матвієвій кімнаті у вдови Клименчихи, де знімав мешкання для себе та для Сидора. Дістав з — під лави бутельку з тернівкою, але не пив. Думки — круки над бойовищем, яке тільки розпочинається. Ще немає вбитих, ще гарцюють, іржуть коні, але чорні вісники смерті вже бачать, де мертві, а де живі, й не має Матвій радості від того, яка лава потне. Лягав на лежанку — натоплену до гарячого — й підводився знову. Велика й страшна довіра гетьмана… Величезна його милість. А ще страшніше, коли зложить голову Супрун, а він, його рідний брат, не запобіжить лихові, хоч може запобігти. Супрун, звичайно, там, у Полтаві… Перший полізе на вал…
Заплющував очі й бачив кібцювату постать брата з келепом у руках… Збита на потилицю шапка, закушений вус — такий він у бою. Дзизкала, крутилася довкола лампадки муха — де вона взялася в цю пору, — плутала думки. Десь з дна душі піднімався страх за самого себе, він затоптував його…
Виморений, вимучений безсонням і боротьбою з самим собою, удосвіта розбудив Сидора. Невідь — чому, схопив того за петельки:
— Сидоре, ти все зробиш для мене?
Сидір одпихався обома руками, витріщав здивовані очі:
— Що маю зробити? — А сам подумав, чи не вбити когось хоче Матвій.
— Ти торгуєшся… Боїшся…
— Не торгуюся. Зроблю все, що в Божій волі. Якщо треба торохнути кого з — за рогу… На смерть чи так?
— Цур, дурня…
Матвій відпустив Сидорову сорочку.
— Вірю тобі, Сидоре, як самому собі, — сказав уже трохи іншим голосом, — й знаю, не боїшся ти нічого, — полестив. Та й справді відав: у Сидоровому серці страху немає. А що є — не сказати. Немає покори, немає милосердя. А є… жорстокість. Вона почала проявлятися з роками. Якось, коли Сидір був уже підпарубчаком, до їхнього двору забіг сусідський пес і почав хлебтати з черепка біля хліва, Сидір підкрався й хряпнув його кілком по голові.
— Нащо ти? — запитав Матвій.
— А так, — і сміявся очима.
Мав він і таку забавку: довгою тичиною вивертав у клуні під стрілками гороб'ячі гнізда, й голопуцькі горобенята джвякали на тік, де їх підбирав лобатий, з блудливими очима кіт, траплялося, черкав і ластів'яче гніздо.
Матвій дивував: з чого ота його жорстокість? Наче ж учив іншого… Довгий час вірив: Сидір — вірний йому. Нещодавно ж почав сумніватися. Але іншого рішення не мав. Ще відав: Сидора просити не можна, йому потрібно віддавати веління. Отож сказав суворим голосом:
— Сідлай коня й копоти в Полтаву… Знайди Супруна і скажи йому… Скажи, щоб втікав у Жуки. Йдуть на пушкарівців серби, з ними — Богун з полком. Погине ні за понюх табаки. — Й знову скрутив сорочку на Сидорових грудях: — Ти ж дивися — більше нікому — нікому!.. Тільки Супрунові.
Сидір вивільнив сорочку:
— Що я, дурний…
Сидір осідлав коня, виїхав за ворота й пропав у білій сніговій каламуті. Пропав надовго. Матвію попустило в грудях: зробив усе, що міг. Він не думав, хоробрий він чи боягузливий, гожу справу зробив чи злу: вчинив у злагоді з совістю, а це більше за всі веління і закони світу. Кинути на поталу брата… Ні, він не такий… Не Хома безрідний… Не Марко проклятий…
Через вісім днів майже з такої самої каламуті, у яку пірнув Сидір, виринув паволоцькии козак Вус, і, перш ніж піти до гетьмана, розказав усім у дворі, що вчора, обідньої пори, біля Жукового Байраку Барабаш з запорожцями підсочили сербів і погромили їх страшенно. Декотрі серби й зброю вихопити не встигли, попадали з коней, потяті з — за кущів мушкетним вогнем, інших посікли шаблями, решта втекла в ліс. Тоді й паволочці з Богуном також стратили військовий запал та фантазію і повернули назад.
Матвія хитнула та звістка, неначе підрубане дерево; пославшись на біль у голові, пішов додому, але минув двір, де квартирував, почовгав за місто. Першої миті його скував страх… Що він наробив! Згубив кілька сот вірних гетьману воїнів. Врятував одного (невірного) й згубив кілька сот. Але той один… «Все у волі Божій», — шепотів холодними вустами. «Я цього не хотів». Він хотів лишень застерегти Супруна. А той попередив Пушкаря. Злочин на Супрунові… Злочин? Супрун служить Пушкареві. Але ж він наражає на смертельну небезпеку його, Матвія. А може, й не наражає? Може, він і не сказав, звідкіля вість. І все одно… Як Матвій подивиться у очі Виговському? Подивиться… Людина таке створіння, що перетруїть у собі все… Отруту зміїну… І виправдає саму себе перед всіма судами світу. Навіть перед судом небесним… Ні, не виправдає… Каяття душило Матвія. Намагався не думати про тих людей — про побитих, переконував себе, що пушкарівці дізналися про затяжців якимось іншим способом, але переконати не міг, — душа розривалася на дві шматини. В тому болю стриміло рожеве стебельце — брат живий, все обійшлося. Відтак — знову печія — треба б не вмішуватися, вищими силами все вирішилося б без нього (не вирішилося б!), й терпка винувата радість і страх, аби ніхто не довідався про його таємницю. Либонь, розумів, що мучився б не менше, а більше, якби не повідомив Супруна.