…Вони лежали на полу, захекані й розчервонілі, ухоркані обоє, їхні обличчя були близенько одне біля одного, Сидір дивився в зеленкуваті Грунині очі безсоромним знадливим поглядом, проникаючи в саму глибінь її єства, аж їй ломило в попереці й нижче, але вона зібралася на силі й прошепотіла палаючими губами:
— Силою криницю копать — води не пить.
Сидір облизав великі смажні вуста:
— Я ж… не на один раз, назавжди…
— То треба… по закону.
— … Й тоді — хоч ложкою, — пожартував грубо, цинічно…
— А так, — труснула головою і звільнила свої руки та почала збирати подушки. Вона чекала, що Сидір хоч якось та скаже їй, що любить її, але той мовчав, лише сопів ображено й сердито. Нявкав біля дверей чорно — білий котик, просився надвір, Сидір прочинив двері й вижбурнув його чоботом аж на ґанок.
…З того дня Сидір почав чекати слушного моменту, щоб розпочати ще одну налогу на Груню, але її не трапилося. Приїхав Супрун і забрав його з собою в Полтаву, звабивши тим, що в місті зараз весело, горілчано, — «свобода там ниньки мед п'є, а відвага заморські вина». «Побачиш справжніх людей, вдихнеш на повні груди відваги… Тобі сподобається». Окульбачили коні й поїхали.
IX
Після легкої й афектної перемоги Пушкар рушив від Полтави, й дейнеки розполохували залоги маленьких міст та сіл, його військо зростало від дня на день, вже чимало й миргородців, лубенчан і гадячців перебігли під Пушкареву корогву. Ворохобного й незгідливого полковника спробував погамувати новий митрополит Балабан, таки обраний без московського благословення, він погрожував Пушкареві прокляттям, але той відписав, що Виговського гетьманом не визнає і не визнає, доможеться нової — чорної — ради, й порадив єпископові сховати своє прокляття до кишені.
У Москві сидів Барабашів посланець і бив чолом від Барабаша та Пушкаря на Виговського («Поглянь, великий государю, милостивими очима на полки Полтавський та Миргородський, які вірно тобі служать і готові за тебе живіт покласти, а Виговський продався ляхам й зраджує тобі, вели скликати нову раду на нашій стороні, на Солониці, за Лубнами, де такі ради не раз бували, ми виберемо гетьмана достойного й твоїй милості до гробу вірного»).
Пушкар з військом стояв у Лубнах, Виговський — у Миргороді, а тим часом у санях, оббитих медвежими шкурами, так що залишалася тільки продуховина, з якої, неначе з справжньої медвежої барлоги, йшла пара, до Переяслава по глибоких снігах приїхав московський посол, боярин Богдан Хитрово, околичний і оружейничий, ржевський намісник. Москва не оповіщала, для чого він їде, й козаки губилися в здогадах: одні казали — мирити Пушкаря з гетьманом, інші — вчинити нову раду на вибори гетьмана. Останнє вельми стурбувало козаків, надто старшину, навіть ті, кому Виговський був не до вподоби, кому натер перцю в ніс, обурилися: обирати нового гетьмана — стоптати чобітьми вільний козацький вибір, погодитися, що віднині гетьмана призначатиме самодержець, а з тим втратити всі давнини й саме право козацьке.
Задумалися сивочолі козачі голови. Григорій Лісницький, поміркувавши в сей бік, зрікся своїх претензій на булаву, поїхав до Виговського, й вони разом вимудровували, що чинити. Насамперед потрібно було достеменно вивідати заміри боярина, а також виманити його з Переяслава, де під склепіннями церков і соборів ще висів дух Переяславської угоди, де міщани та козаки підкуплені потвердженим Москвою місту після ради Магдебурзьким правом, звідки близько до натушкованого московським військом Києва. Гетьман послав до Переяслава свого довіреного чоловіка Захара Голубенка.