— Ти свої лядські викрутні облиш…
— А ти свої московські витрішки, — визвірився Тетеря. Хмурилися навіть білокрилі янголи, розліталися вусібіч, Голуб — Дух схилив свою красиву голівоньку, приплющилося Всевидяче око: картина так і називалася — «Всевидяче око», висіла над столом, на всю стіну.
Виговський гримнув кулаком по столу: півнів розвели.
Аби відвести від небезпечних розмов й надати бенкету вишуканості, шляхетної принадливості, Юрій Немирич зажадав:
— Хочу келиха з білої руки пані гетьманової.
Побігли по гетьманшу, й незабаром вона прийшла. Вичавлювала на бліді вуста усмішку, намагалася вдавати з себе гостинну козачку — господиню, одначе крізь козацьке вбрання з кожного позирку, з кожного подиху і поруху проступали панськість, лядська шляхетність, була з князівського роду Стеткевичів, Виговський привіз її в Чигирин у золоченому ридвані, за яким скрипів цілий обоз, з покоївками, французькими кухарями та іншою челяддю. Не малася погордливо, відзначалася стриманістю і розумом, але стара чигиринська челядь не переносила й духу її, — так собача зграя не терпить поміж себе вовка, хоч би яким домашнім, покірливим, собачим він здавався.
Челядник наливав з турецького роззолоченого кухля, гетьманша подавала келихи, вітаючи гостя усмішкою. Все було гаразд, бенкетуючі справді заспокоїлися, присмирніли перед жіночою достойністю, доки черга не дійшла до столу, за яким сидів Матвій. Поруч нього куняв рубаний і шмалений у боях простий козак Кирило Куць, розбуджений Матвієвим поштовхом, він витріщився на діамантову діадему на кораблику гетьманші, на її тонке обличчя й закричав:
— Братці, шляхта! Щоб я здох — шляхта.
Гетьманша впустила келих, вибігла з кімнати, за столом вчинилося замішання, невдатного козака провели штурханами за поріг.
Матвій пізно прийшов додому, йому відчинила господиня й сказала, що в нього гість. Справді, в жовтому світлі лампади на лаві сіріла постать. Матвій запалив свічу. Перед ним, зодягнений у козацький кунтуш, сидів чоловік, такий худий, що в нього позападали не тільки щоки, а й скроні (мабуть, сушила якась хвороба), і щирив в усмішці великі, як у коня, зуби під куцими рудими вусами:
— Привіз тобі уклін від брата твого Супруна.
Матвія тіпнуло, й тоненьке гостре шило штрикнуло під серце.
— Він що, нездоровий?
— Ні, чому ж, здоровий.
— І як?… — Матвій сів на лаву. — Де зараз, що робить? — Й похопився. — Скажу, щоб господиня приготувала підвечірок.
— Не треба. Вона вже пригостила, — й поклав руку на власний живіт. — А Супрун… Сотник. За праве діло стоїть.
— Сотник? — охнув Матвій.
— А чому ж… Достойний козак.
Аби не тліти душею далі, не відтягувати, запитав з невластивою йому невідпорністю:
— Він щось просить?
— Нічого. — Козак чомусь засміявся. — Це я прошу… Невеликої послуги. Подорожньої до Києва… Мабуть, тобі це не завдасть великого клопоту.
Справді, випросити будь для кого зі своїх знайомих чи родичів подрожнього листа для Матвія великого клопоту не складало. Однак він насторожився. Прибулець — з тієї сторони. Значить, з тогобічними настроями, а може, й справами. Напевне, зі справами. О цій порі одинокий чоловік по такій далечі б не волочився. Й справи ті, очевидно, недобрі. Допоможе йому Матвій, вклюнеться в змову проти гетьмана, отже, проти закону, проти справедливості й, зрештою, проти самого себе. Не допоможе — накличе гнів і презирство брата. Але він і так його двічі визволяв. Мимовільно — вільно вчиняв злочини. Але тоді Супрунові загрожувала смерть. Тепер же молодший брат єднає його у свої поплічники. Тоді, принаймні, старший Журавка сповняв родинний обов'язок, нехай і проти закону. Нині Супрун штовхає його на криву стежку. Матвієві аж іскри стрибнули в очах. Він ненавидів Пушкаря, ненавидів усе, що той учинив, мав його майже за особистого ворога й донедавна двічі допоміг йому. Але більше того не буде.