…До гетьманового плеча легенько діткнувся обозний Тимофій Носач, Виговський здригнувся: військо давно пройшло, навіть пил улігся.
Військо ставало табором за Голтвою, на Пслі, Виговський збирався перепочити в місті, але біля крайніх хат його зустрів козак і звістив, що в поповій хаті на пана гетьмана чекає особливий царський посол стольник Скуратов, котрий приїхав учора; по тій звістці гетьман довго сидів на коневі укляклий і по хвилі мовив братові, Самійлові, який скрізь їздив за ним: після Джеджалія той наглядав за гетьманською охороною:
— Копоти до стольника й скажи, нехай сидить у Голтві й не рипається… Ну, так не кажи: нехай дожидається мене… Для власної безпеки.
Гетьман проїхав околицями.
…Гетьманський намет стояв під грушкою неподалік від Псла. Грушка була така густа, що її кучері не міг розчесати й вітер, зелена, неначе рута, розкішна, тримала у своїй пазусі кілька гніздечок: щиглика, мухоловки, малинівки, дрімлюги, які жили в мирі, бо надто мирно й заспокійливо шуміло листям дерево, гетьман подумав, що без цих грушок немає українського степу, а може, й самої України, як і без верб та червоних калин, котрі супроводжують людину від початку до кінця: цвітом від колиски та весільного вінця, до червоних кетягів на вікові труни. Він ліг на ліжку (джура Охрім тим часом познімав з нього й почистив біля намету чоботи — гетьман не терпів неохайності) й лежав, підклавши руки під голову, а до нього раз по раз убігав Самійло: перший раз повідомив, що Скуратов не хоче залишатися в Голтві, буцімто цар наказав йому бути невідступно при гетьманові (либонь, так воно й було, стольник чинив вивід), на що гетьман пхикнув у вуса: «Нехай сидить», вдруге доповів, що Скуратов привіз від царя листи, які має вручити особисто й невідкладно («нехай потрима»), і втретє влетів у намет і закричав:
— Він їде. Я не можу нічого йому зробити.
— Ну й чорт з ним, — не забираючи з — під голови рук, відказав гетьман. — Поставте йому катрягу біля Носачової.
Ліг на ліжко і взяв з — під подушки книгу. Це був його улюблений Плутарх, поринувши в якого можна на якийсь час забути про ненагодоване військо, мокру кирею і навіть про недалеку битву. Не менш улюблений і Цицерон, чоловік хвальковитий, непомірно честолюбний, але до кінця вірний своїм принципам і республіці. Виговський саме й любив його за оцю незахищену хвастовитість, за тонкість аж до сльозливості, щирість. Не те щоб приміряв до нього себе… Одначе знаходив у своїй душі відгомін його думкам. Республіка, у якій зростав, — Річ Посполита, далека від римської, а все ж між сенатом і сеймом, між римською і польською пишнотою є багато спільного. Про римлян і греків з якогось часу почав читати не просто так, для втіхи, шукав там потвердження деяким своїм думкам, знаходив і не знаходив. Усе було, й нічого не було… Було високе грецьке мистецтво, греки, а за ними й римляни, осягли, що володіє людиною, що веде її в життя, які спонуки, які пристрасті, відали, що в ній переважає, знали, де і які застороги потрібно ставити… Переступали через них самі, та й потім люди не зважали на них. Кожен починає все спочатку, він не повторює чужі помилки, а робить свої.
В узголів'ї лежали ще дві книжечки — віршів якогось Кирила Ставровецького, видрукованих перед початком війни з поляками, але тоді він їх не побачив, і вірші та проповіді Лазаря Барановича. Вірші його цікавили мало — Мельпомена, Терпсіхора, Калліопа — то щось таке, як цвіт на яблуньках, який обсипається. Може, хтось ще посмакує з нього яблучка, але не він. Сам списав тисячі аркушів ділових паперів, всі оті витійства, пишноти, то щось таке… забаганка чи самовтіха. Либонь, тільки два рядки й запали йому в пам'ять:
І далі про те, що Україна потопає в крові, а труби воєн зводять людину нінащо. Це — з Лазаря Барановича, якого нещодавно висвячено на чернігівського єпископа, — співзвучне його власним думкам. Адже хотів проплисти човном так, щоб не зачепитися за корч, не сісти на мілкому і щоб не тіпали човен хвилі… Був переконаний, що уникне крові, що буде вітчизні… як Август — спершу Октавіан, а потім священний Август, батько вітчизни римської. Але не склалося. Довелося чіпляти до бока шаблю. Якби тільки на тому скінчилося. Далі поведе човна по тихій воді. Військова слава його обходить мало. Його сила в іншому — в мудрості. Сім разів відміряй… Міряти він уміє. Міряє все життя.