Проте полежавши якийсь час на засланому килимом ліжку, відкинув нерозгорнуту книгу, сів і сказав Самійлові:
— Є на світі нещастя, якого слід завжди наполегливо уникати… Цим нещастям є війна. Немає воістину речі згубнішої, злочиннішої, небезпечнішої за неї.
Самійло здивовано подивився на нього:
— Це ти до чого?
— Не я, а Еразм Роттердамський.
— Ну… тоді слухайся… цього Еразма.
— Хотів би… Не дають… — І вже інакше, суворіше: — Нехай посол тюпачить сюди, і старшину поклич.
Посол був кручений, ренговий і гоноровитий, як дідько. До гетьманського намету палицею докинути, — але коли Самійло сказав: «Ходімо, гетьман чекає» й рушив сам, стольник затрусив головою:
— Не піду. По чину маю їхати.
— Так оно ж намет гетьманський, — тицьнув пучкою Самійло.
— Я — царський посол. Мій чин і сан вимагають… — Й до своїх слуг: — Осідлайте коня.
Самійло побіг до гетьманського намету й вернувся з власним конем, який стояв осідланий.
Скуратов сповзав з сідла повільно, двоє служників підхопили його під руки. Стояв гордовито, піднісши голову, дві чорні дірочки кирпатого носа — пиптя дивилися майже в хмару. Очі в стольника вузенькі, наче щілини в паркані, вуса й борода ріденькі, а щоки повні, наче два кавуни. Полковники вклонилися йому, гетьман виступив на три кроки з намету. Стольник вітав його та старшину довгою промовою: було видно, вивчив її напам'ять й виповів без затинки, впиваючись власним красномовством. Скуратов подав гетьману два листи, запитав його про здоров'я.
— Нівроку, — коротко одказав гетьман.
На вершечку груші писнула мухоловка, прагнула дістатись у гніздечко й боялася, писнула ще раз і спурхнула. Гетьман мовчки зламав печатку на першому листі, пробіг його очима; в листі сповіщалося, що в українські міста йдуть воєводи з військом, а боярина Бориса Васильовича Шереметьева настановлено для реєстровання козаків, він почне з полків, які розташовані біля польської границі; гетьман проковтнув лист, неначе чарку отрути, але вигляду не показав, згорнув папір і поклав до кишені, ковзнув оком й по другому листу й наказав Груші читати вголос. Матвій, що стояв під рукою в генерального писаря, подав йому окуляри. Груша відкашлявся й розпочав:
— «Божою милістю ми, Великий государ, цар і Великий князь Олексій Михайлович, всія Великої, і Малої, і Білої Русі Самодержець, Князь нових городів і низовських земель: Московський, Київський, Володимирський, Новгородський, Цар Казанський, Астраханський, Сибірський, Государ Псковський і Великий Смоленський, Тверський, Югорський, Пермський, В'ятський, Болгарський та інших, Государ і Великий Князь Чернігівський, Рязанський, Полоцький, Ростовський, Ярославський, Білоозерський, Одорський, Обдорський, Кондинський, Вітебський, Мстиславський і всієї Північної країни Повелитель і Государ Іверської землі, Карталинських і Грузинських Царів і Кабардинської землі, Черкаської і Гірських князів та інших многих Государств і земель, Східних і Західних, і Північних Отчич, і Дідич, і Наслідник, і Обладатель, Наша Царська Величність…»
Зітхання злетіло з вуст Виговського.
«Яка нісенітниця, — подумав він. — Всієї Русі і Тверський, Пермський, В'ятський, Одорський і Обдорський… Ще б Обжорський… Вже й Чернігівську землю туди зацуркував. І як се безглуздо, темно писано. Та й чому дивуватися? У них святе Євангеліє не те що миряни, а піп не гожий втямкувати. Переписане від руки сто разів неграмотними дячками, воно зліплене з помилок та недоладностей; один Никон, новий патріарх, щось тямкує, запросив з Київської школи тридцять спудеїв із Єпіфанієм Славинецьким во главі, й вони спорядили в Москві друкарню та переписують з грецьких оригіналів і друкують всі богослужбові книги й книги світські: гісторію Фукідідову, космогонію, математику, логіку, а московити ще й вар'юють проти них, кричать, що українці їм несуть латинську єресь та скверну. І оце нам вікувати з ними?… Може, й самі невдовзі не прочитаємо Євангелія». Гетьман зітхнув ще раз і сів на похідне ліжко, жестом запросивши сідати гостя. Але Скуратов знову затрусив головою:
— Достоїть царської величності грамоту слухати з усією, яка належить, честю, стоячи, а не сидячи…
Гетьман обвів поглядом старшину. В його грудях щось круто поверталося, було соромно перед полковниками, соромився себе самого, хотілось плакати від власного безголів'я, безсилля, від усього цього безглуздя. Згадав польську сторону, сеймики й сейм, де кожен може говорити вільно, що думає, має право голосу, король мусить дослухатися до сейму, а сейм не потурає королеві, стояли в мислі козацькі звичаї, де гетьман запитує на раді порад у старшини (щоправда, Хмельницький останнім часом забрав у свої руки всю владу, нікому не потурав, ні до кого не дослухався), а на великій козацькій раді виконує волю всіх козаків, і все в ньому повставало проти оцього «нижайший раб» і «холоп ничтожний», як підписувалися всі московити й чого тепер вимагали від нього.