— Все у вас по — високому, — мовив. — Усі літери великі, тільки неправильно написані.
Але підвівся. Груша вловив настрій гетьмана й далі читав лист на дві октави нижче. Цар закликав у листі Пушкаря змиритися, не бунтуватися, покоритися гетьманові. Виговський узяв листа в Груші, ще раз пробіг очима:
— Хіба таким листом погамуєш Пушкаря! — мовив. — Та й чого це цар пише до нас, а не до винуватця? Дали йому попуску. Під'юдили… Полигача його, посланця Іскру, в почоті тримають. Тепер його тільки втихомириш, стявши дурну голову.
— Такий лист і Пушкареві послано. Й Барабашеві на Запороти, — поважно сказав Скуратов. — А мені велено бути при тобі, — додав швиденько, немовби гетьман вже цієї хвилі збирався відіслати його пріч.
— Пушкаря можна було вгамувати давно, — сердито сказав Виговський. — Так не хотіли. Якби не чекав наказу величності, ще б зимою його вкоськав. Я не добивався булави… І нічого не добивався й не добиваюся. Хитрово обіцявся уговтати Пушкаря, а замість того поїхав, під'юдив та ще й соболями обвішав. І до Барабаша написав. Тепер вони вкупі. — Гетьман вперся поглядом стольнику просто в груди: — Ми склали присягу цареві, бо він обіцяв жодних наших давнин не рушити, дати права більші, ніж мали за короля, обіцявся поважати звичаї наші. Чому ж пише не до гетьмана, а до полковника, та ще й без відома гетьмана, без відома ради старшинської: у вас такі звичаї, щоб поважати лише себе. А інших — Біг дасть… У Колонтаєві похапали наших козаків, жили з них тягнуть. Цар не знає, що з них жили тягнуть? Знає. Я готовий у тому заприсягнутися. І Пушкар посилається на царські листи, государ обіцяє козаків та дейнеків талярами обсипати. Де він їх візьме, тих талярів? Ні в нас їх немає, ні в нього. Нащо ж брехню пускати поміж люди! Щоб тільки підбурити!
Скуратов опустив голову. Треба давати відсіч, і страшно. Страшно з обох боків, дати — й розгніваний гетьман може торохнути келехом по голові, не дати — можуть донести цареві.
— Це вже останній раз… Почекаємо, що вчинить Пушкар. І я біля тебе залишуся…
— Підглядати! — загримів гетьман. Гнів туманив йому голову, він вже наледве стримувався, рубав повітря правицею, неначе шаблею. — Підглядати в мене нічого, все на видноті. Ось тут я, там — Пушкар. Або він мене, або я його. Не я розпочав — він. Дістану його вогнем і мечем. Куди б не втік… Хоч би і в цареві міста. Піду й туди… А хто стане на путі — й тому голову відітну. Не булаву захищаю — своє життя. А булава… Покину її й піду до волохів або до молдаван — мені скрізь будуть раді. К чортовій матері піду!..
У цю мить вірив, що справді може покинути булаву. Й почував себе дужим, сміливим — справжнім гетьманом. Сила, певність вселяють віру в інших. Старшина, полковники дивилися на нього з повагою. Гетьманів гнів нагадав їм Хмеля. Так само жахтіли в гніві гетьманові очі, так само рубав правицею повітря… Й не тільки голою правицею. Згадалося: вже після Батога, коли на Україну знову рушив король з військом і Богдан скликав під свій бунчук козаків для відсічі, надійшла звістка з Молдавії, що Тимофій Хмельниченко обкладений в Сучаві молдаванами, волохами, трансільванцями та поляками, ще й сам небезпечно поранений, гетьман вирішив вести полки в Молдавію, але прийшли полковники й мовили: «Не треба нам чужу землю обороняти, не підемо туди…» Гетьман оскаженів, вихопив шаблю, посипалися з полиць дорогі кухлі та кубки, впав перерізаний навпіл шаблею рушник, полковники сипонули хто куди, вхопився за порубану руку черкаський полковник Єсько, задзвеніла чиясь шабля, вибита з руки Хмелем, зойкнув молоденький джура біля кахляної груби… А наступного дня Хміль напував полковників медом і вклонявся їм: «Діти, пийте й мені не давайте». Але стояв на своєму, — в тому й сила його була, — і повів козаків на Молдавію, та зустрів по дорозі чорну домовину з тілом Тимофія, заплакав над нею і повернув під Жванець на поляків, й тут повторилося те, що вже сталося під Зборовом: Хмельницький потиснув ляхів, обклав їх так, що їм не було ніякого викруту, але знову його зрадив підкуплений королем хан, дав можливість полякам відступити. Нова війна скінчилася нічим, це була остання безнадія втомленого Хмельницького, після чого він поїхав у Переяслав, де на нього чекав московський посол Бутурлін… Виговський помалу вичахав.