Нічого цього, ясна річ, Богунові не сказав. Той прямий, як колійська швайка, і гострий, як бритва, ніяких дипломатій розуміти не хоче. Він вірить тільки в шаблю, доброго коня, вірного товариша. На бойному полі він і спритний, і хитрий, а на полі дипломатій — ні. Богун — товариш вірний. Якщо вірний йому ти.
Гетьман умів бути вірним тільки самому собі. Й любив найбільше себе. А ще він любив Україну. Був великим ревнителем благочестя, членом багатьох православних братств, щедро давав гроші на церкви. Богуну порадив добре виспатися й викинути дурні думки з голови.
XII
Матвій чипів на колінах, перед ним стояло порожнє барило, на ньому лежала широка вигемблювана дошка, на дошці білів папір. З боку сидів на лаві Груша, колупав пальцем у носі, наглядав за ним, гетьман ступав по килиму м'якими чобітьми без закаблуків, кидав під ноги: «…Тільки й чути про душогубство; ми довго терпіли, але тепер мусимо боронити життя свої і йдемо на вас зовсім не для того, щоб кров розливати, як запевняє вас ваша старшина, а щоб втихомирити своевольство… Що не хочемо розливати крові, можете з того знати, що ми, затримавши своєвольних неслухняних людей, не вбивали нікого, а бережемо їх. Сам Барабаш за свідка нашої кротості й розсудливості. Хоч він багато лиха накоїв, проте ми маєтностей у нього не видерли, як він набріхує на нас, а навпаки, хлібом та грошима запомогу йому дали; отож і думки не маємо помщатися над ким — небудь з вас… — Гетьман замовк, зупинився, прислухався. За наметом на грушці галасувало птаство. Перші дні воно боялося, спурхувало з найменшого згуку, а нині освоїлося, обзвичаїлося, цінькало й цвірінькало, свистіло й витьохкувало. Гетьман похвалив у думці козаків, що так вдало розбили намет. Матвій водив пір'їною по підборіддю. Він не чув пташиних голосів, у вухах йому шумувала кров, і мислі плуталися в колючий клубок. Кожне слово гетьмана вгрузало йому в серце, неначе цвяшок. Гетьман промовляв не до когось, а до Супруна, промовляв Матвієвою рукою і Матвієвою болістю, просив і застрашував, закликав і погрожував. А якщо Супрун (і всі, хто читатиме цього листа) не скоряться і цього разу? Гетьманове військо пошаткує їх на капусту. Це ж і Матвій мчатиме у тій лаві… Мчатиме з шаблею на Супруна, на єдинокровного брата. Їх двоє у світі… І один потне другого. Чому? За віщо? За чиї гаразди, за чий хосен? Гетьманів? Пушкарів? Царів? Матвій був не гожий стати певно на чиюсь сторону. Його душа двоїлася, краялася, розум промовляв за гетьмана, а серце квилило за Супруна. Всі давніші й недавні Матвієві тривоги справджувалися найгіршим способом. Як він по тому житиме? Що скаже Супруновим дітям, коли вони запитають про батька? Своєю рукою посиротить братових дітей… Ну, звичайно ж, пушкарівці не скоряться на лист: — Покиньте тільки ваші вигадки та не слухайте своїх старшин, що брехні вам пишуть, буцімто прислано від царя заплату війську за чотири роки, а ми, буцімто до своїх рук прибравши, вам не даємо; старшини ваші у своїх руках мали оренди горілчані й тютюнові й усі доходи полку Полтавського, а ми з того не користувалися, й тепер вам нічого вертати не можемо; коли не хочете терпіти ніякого лиха, то присилайте швидше своїх товаришів, скоро ж того не вчините, то вже опісля вам часу не буде, бо війна почнеться».
«Опісля вам часу не буде», — повторив у думці Матвій. І не буде мені життя, не буде просвітку. Горе — горе, лихо несосвітенне… Й посипав пісочком чорні рядки. Неначе чорну ниву, зорану під посів. Під кривавий посів.
Гетьман мовчав, дивився у вилогу намету. Був ясний сонячний ранок, сонце черкало червоним, але ще не гарячим ободом по вершечках верб і осокорів за річкою, козаки купали у Пслі коней. Перепливали з ними на той бік, пирхали, борюкалися у воді, неначе малі діти, мовби не знали, чим по кількох днях може скінчитися їхня плавба й попадають вони на мертве, чорне, глевке дно навічно. Не хотіли того знати? Кожен сподівався, що саме його омине смерть. Як ото в пісні співається, щоб шаблі не тяли козацьке тіло… Тнуть шаблі, й кулі не минають, люблять вони козацькеє тіло. А найстрашніше, найгірше, що шаблі ті ковані в козачих кузнях козачими руками, й кулі відлиті там — таки, тими ж руками. Як тільки Господь допускає до того? Чи ми є найгіршим народом на землі, чи кращими є чужі кличі та святині, мудрішими чужі проводирі, що коримося та слухаємося їх і витинаємо один одного? Невже те ніколи не скінчиться?! Цілий козацький вік засіваємо й жнемо ниву для когось, тисячу літ чужинці купають у наших ріках свої коні (татари саме перепливали через Псел, тільки трохи далі), тисячу літ чужинці везуть у неволю наших дітей. А ми кланяємося їм та пишемо до них шанобливі листи.