Мабуть, щось подібне думав у ту мить і гетьман, а ще він думав про близьку волейну потребу, поразку чи перемогу. Переможе — житиме, буде переможений — погине. Його зіштовхнуть до ями і Пушкар, і цар, і ті ж татари, невірні союзники.
— Скажи, Матвію, правду, — різко повернувся гетьман. — Що думають прості козаки?… Про що гомонять? Від тебе вони не ховаються.
Матвій розгубився. Любив гетьмана, був йому вдячний за милість, за добро, але все, що гетьману у возвеличення та користь, ниньки на лихо Супрунові.
— Не шукай відповіді в закутках власного мозку, — суворо мовив Виговський. — Не хитруй, кажи, як є.
— Різне думають козаки і різне гомонять, — таки вирішив сказати правду Журавка. — Одні вважають, що цар потурає Пушкареві, а той домагається, аби скрізь у нас управляли царські воєводи, й вони того б хотіли, інші їм на відповідь: вже були воєводи польські…
— А простіше не можеш сказати?…
Матвій зам'явся.
— Є такі, котрі за Пушкарем руку тягнуть… Але їх менше. Більше тих, які москалів не хочуть.
— А кого хочуть?
— Не знаю, — знітився Матвій. — Нікого.
— А так можна?…
Матвій дивився в списаний власною рукою аркуш, неначе хотів вичитати звідти відповідь.
— Не моєї голови се розмисел, пане гетьмане. Чоловік я маленький, ще й обичайний. Кому не кортить загосподарювати на власному грунті… — й несподівано для себе мовив: — Декотрі татар бояться. На вас за них осуга…
— Без татар ми Пушкаря не скураємо. Потім спровадимо… Хміль їх теж прикликав не раз.
«Вся лиха слава на Хмелеві саме за них», — спливло на мисль Журавці, але він промовчав.
Пушкарівці з покорою не прибули. Виговський віддав війську наказ виступати. За годину зібрали намети й рушили. Лишився тільки намет Скуратова, стольника гетьман з собою не запросив. Але Скуратов виліз на коня й потрюхикав услід за військом: мав від царя наказ не спускати гетьмана з ока. Всі ці дні його людці швендяли поміж обозом, дослухалися до розмов, підпоювали козаків, прикидалися п'яними — вивідані й підслухані таким чином вісті носили до стольникового намету. Але певної думки Скуратову так і не вдалося укласти.
Спробували взяти місто з ходу, зненацька — накотилися разом з ранковим туманом, поставили драбини, кинули на стіну гаки, але пушкарівці пильнували, вдарили з стін з самопалів, смагівниць, покотили колоддя, каміння, збивали виговців з драбин ратищами та тичинами, обливали смолою та окропом. Мали також втрати — туман осідав, вони стояли на стінах на осонні, зручні для поціляння, але той — таки туман спричинив і до великого неладу в піхоті Виговського: переплуталися сотні, драбини тягли не туди, куди треба, налітали одне на одного, збивали з ніг. Врешті, з туманом і відкотилися по головешках — пушкарівці заздалегідь спалили посад, — чорні й замурзані, втомлені й злі. І ще раз гетьман погнав козаків на вали, поставив музики, щоб вони збадьорювали наступаючих, по музиках ударили з валу одразу дві гармати, музики втекли у виярок, але осавули, за наказом гетьмана, висвідчили їх звідти канчуками. З дванадцяти музик полягло семеро. Й валу виговці знову не сягнули. Й тоді зрозуміли всі — од гетьмана до останнього нетяги: з ходу місто не взяти — вгрунтоване міцно, оперезане валами в дві лави і в два рови, й палісад новий, міцний, і гармат багато. Пустити вибух з підкопу теж нема як — два вали, а посад спалений, все видно, немає сховку, з якого розпочати підкоп.
Приступати Полтаву можна тільки із західної сторони, зі сходу місто захищене Ворсклою та високою кручею, далі над Панянською горою зависла фортеця, ще далі — високий вал над Подолом; зі сходу також подвійний вал і частокіл, одначе — приступніший — на рівнині. Насипали копець і метали з нього в місто бомби та гранати, заплели коші, понасипали їх землею, поставили поміж кошами гармати, запалили жаровні. Розпечені ядра шугали в місто, але великої шкоди не вчинили, проломів у палісаді зробити не вдалося. Для цього потрібні осадці гармати й насипні копці не менші висотою, ніж вали в місті. На се гетьман часу не мав. Боявся, що ззаду вдарять москалі. З валу били гармати й били влучніше — відстані виміряні, пристрілені, ядра вибухали посеред лугу, зносячи вгору кім'яхи глевкої землі з травою та квітами, розметуючи по лузі жар і валячи гармашів та піхотинців. Хтось зойкав, хтось шкандибав, притиснувши до живота культю одірваної руки, валялося тіло з одірваною головою, після влучного пострілу заходилися реготом гармаші на валу, чорний пороховий дим клубочив до неба, здавалося, горіло півсвіту.