Над лугом стояло важке, стоголосе гудіння, неначе десь неподалік двигали колоддя. Зброя, яка мала стинати ворогів, стинала козаків. Кожен вибух — і меншало України. І ніхто того не клав до голови, не брав до серця. Знесися хто — небудь під хмари, подивися звідти, і вжахнися, й розкажи цим людям, що вони творять: брат побиває брата, син — вітця, вітець — сина, й вони зрозуміють, попадають в каятті та щирій молитві на коліна й випустять з рук шаблі, й погаснуть ґноти, й засвітяться їхні серця…
Не зрозуміють!
Не погаснуть!
Не засвітяться!
На довгі віки!
Запалали вітряки на горі, при самому в'їзді в Полтаву їх стояло з десяток, від них загорілася олійниця — шваркнула під саме небо, просякнуте олією дерево тріщало й гоготіло, і давкий, жирний олійний дим зносило в бік Хрестовоздвиженського монастиря. Там бемкали похоронні дзвони.
А пушкарівці на валу розпустили переможні корогви — дратували виговців, їх марно намагалися збити пострілами.
Півтора тижні приступали Полтаву, й половину чигиринських гармашів пушкарівці побили, половину гармат потрощили, ще й дві самі розірвалися від перегріву, від надміру пороху, завалили власними трупами рів під палісадом, а на вал так і не видряпалися. На валу галасували пушкарівці, шапки вгору кидали, з самопалів салюти пускали, й сам Пушкар хилитався на валу — високий, довготелесий, рукатий; найвлучніші стрільці цілили в нього з — поза порозбиваних кошів, ніхто не встрілив — надто велика відстань. Вночі, при світлі неповного, на ущербі місяця козаки полізли в рів за тілами своїх полчан, щоб забрати і поховати їх, але пушкарівці помітили те, сипонули з брами, й поверх тих, які вже лежали в рову, поклали ще немало тіл.
У гетьмана вуса обвисли, то було все вгору підкручував, а то забув про них, і вони теліпалися, наче дві розсмикані вервечки, й увечері наказав джурі налляти в срібну чарку горілки, хоч раніше наодинці ніколи не пив. До півночі не спав, кахикав, люльку палив, накинув на плечі тонку, саєтового сукна, обшиту жовтим шнуром кирею, вийшов — довго дивився, як переморгуються зорі, як тичеться в хмарах, неначе сліпе цуценя, місяць.
Вранці поїхав крутою, що звивалася поміж дубів та чагарниччя, дорогою до Хрестовоздвиженського монастиря, виліз на дзвіницю й звідти довго дивився на Полтаву. Дивився, міркував, посмоктував порожню люльку, видивлявся знову. Місто лежало перед ним, неначе іграшкове: брами Курилівська, Київська, Гадяцька, тісні вулички Розкату, церкви, криті черепицею та ґонтом хати, полкова канцелярія, Пушкарева хата з високим дахом, така ненависна, така проклята, палив її поглядом, а вона не горіла. Виговський озирався доокіл і знову думав. Прикладав до ока оглядову трубку, промацував поле.
По дорозі до табору налетів на козаків у чорних, вимазаних глеюкою споднях — бовталися підсаками в копанці, ловили карасів: гинуть люди, гетьман не може здобути Полтави, скурати ворога, а вони колотять чорну воду, кидають до шаньки червоненьких круглих карасиків та рябих, схожих на вужів, в'юнів, шмагонув одного нагайкою по голому тілу й полетів лугом, виполохуючи куличків та чайок. У наметі довго сидів сам, щось вимірковував. Розстелив на скрині мапу й малював на ній стріли, дуги, ламані лінії.
І скрізь ставив цифри. А тоді підвівся й наказав знову подати коня.
Мабуть, ніде у світі немає таких долин, як на Вкраїні. Широкі й просторі, сповнені якоїсь особливої тиші, лагідності, ніжності, м'якими хвилями перекочуються вони одна за одною, всі схожі одна на одну і всі різні. Зеленими барвистими килимами розкинулися левади, й сторожують ті килими білокорі осокори та берести, загубленими дівочими хусточками голубіють ставки та озерця, неначе горох у спориші, розкотилися по зеленотрав'ю вівці; схожі на старих чепурних бабусь, повклякали на мілководді чаплі, ниже в білому кипінні калини намисто зозуля, а по горі, на городах, вже синьо, рожево, червоно квітує мак, і візерчасте кавунове бадилля розповзлося по баштану, а на обрії тополі проткнули білі, подібні до пишних подушок хмари, й понад усім тим вітер гойдає напнуті жайворонові струни. Густо, до похлипу пахне материнка. Одразу за долиною байрак, також рутвяно — зелений, закучерявлений лозами, синя стрічка річечки губиться в очеретах та ситнягах, в густій, у пояс, траві підпадьомкає перепілка, а десь далі дере старі, закоржавілі онучі деркач. Привілля для птаства, для худоби, для людей. Байрак називався Соколячим, а долина — Полузор'ям.