Хотілося розмови щирої з людиною, яка не підлещуватиметься, нічого не проситиме, ні на що не сподіватиметься. Й тоді згадав про Братка, ченця Хрестовоздвиженського монастиря, колишнього однокашника — спудея, який не дійшов з ним до богослов'я, а відколовся ще десь на піїтиці, щез на довгі роки, потім об'явився в Києві, по тому знову щез, а недавно, навідавши святих ченців і зробивши обзір Полтави та околиць з монастирської дзвіниці, гетьман довідався, що Браток відмолює свої чи чужі гріхи в схимі.
Наказав осідлати коня. Розпитав, де сидить Браток, не захотів, щоб йому показували дорогу, з ним їхало тільки три козаки охорони.
Сподівався зустріти виснаженого молитвами, хирлявого старця, а зустрів міцного, червонощокого діда з довгими сивими кучерями, які спадали з — під бриля на плечі, й з густою, як непрорубаний ліс, сивою бородою. Й не був він доконечно схимником, бо доглядав пасіку: з півсотні дуплянок стояло на невисоких помостах поміж дерев. Місце дике й принадне: гулясті дуби, бронзокорі сосни на уступах кручі, кілька з них, повалені буревіями, лежали, наче велети, розкидавши окостенілі руки — віти. На галявині стояли чималенький омшаник і хижа з обмазаним зеленою глиною димарем. Від хижі — стежечка в ліс, і вниз — до струмка чи озерця.
Браток упізнав його одразу (та й відав, що гетьман пробуває в цих краях), підвівся з ряднини, на якій сидів, зняв бриля, вклонився, одягнув його знову — спокійно, без запобігання, без страху. Стояли один навпроти одного: Браток — кремезний і червонолиций, у білій полотняній сорочці і таких самих штанях, гетьман — стрункий, підтягнутий, у вірменській шапці з ріжком, у червоному жупані та синіх штанях, добре вичищених чоботях — шляхетний з вигляду і в поведенції — рознесені рікою життя, зведені докупи на хвильку.