— Сідай, — тихо мовив господар.
Гетьман сів, підігнувши ноги по — татарськи.
— Вже навчився? — сказав Браток.
Був це натяк чи випадково сказані слова? Виговський черконув по ченцеві поглядом, той раптом усміхнувся:
— Я ні на що не натякаю.
Гетьман здивувався, знизав плечима. Він дивився на мальований полумисок, у якому лежало велике гусяче яйце. Показав на нього очима.
— Для чого?
— Все для того… Курка з яйця чи яйце з курки? Найбільша таїна світу. Од неї — все…
— То це ж не куряче…
— Немає одміни… Я вже майже відгадав…
Виговський не знав, кпить з нього Браток чи трохи з'їхав з глузду. Подивився в очі — вони були розумні, іронічно змружені. В повітрі дзижчали бджоли, одна сіла гетьманові на чуба, він хотів скинути її в траву, Браток застеріг:
— Не чіпай. Укусить. Нікого не чіпаєш — не вкусять.
— А коли перше чіпають тебе?
— На твій розсуд…
За кілька кроків від гетьмана на підмостці стояв вулик. Бджоли летіли із взятком, інші викидали щось з вулика, ще інші махали крильцями — гнали у вулик свіже повітря, ще інші стерегли…
— Чому в них так, а в нас?… — запитав гетьман.
— У них немає розуму…
— Розум — зло?
— Дурний розум… — І по хвилі: — Тебе пригостити медом?
— Не треба.
— Вина в мене немає.
— Я не п'ю… Хіба… коли… нікуди подітися…
— Такого не буває.
— В тебе — ні… В мене… Я не завжди вільний у власних вчинках. — І подивився пильно на Братка. Той знову усміхнувся. Тільки очима. Його вуста ховалися в густій зарості бороди та вусів, і слова, здавалося, вилітали з дірки, схожої на льоток вулика.
— Ти хочеш запитати, чи я задоволений?
Виговський вигнув дугою праву брову.
— Ти вгадуєш мої мислі.
— Це цікавить тебе з самого початку… Не ми обираємо путь. Нас ставить на неї Бог. Кого на яку.
— Не зовсім, — не погодився гетьман.
— Згадай свою… Жовті Води…
Виговський здався.
— Ми всі приречені. На любов, на зло, на отаке життя… Особливо ми, українці… Приречені й приспані… Й не можемо здерти полуду з мозку та з душі…
— На все воля Божа, — смиренно, по — чернечому.
— Але чому ж вона не для всіх однакова? У кожного свій Бог. У татар, у поляків… У нас з москалями Бог один, але він не заступається за нас.
— Не богохульствуй.
— Я не богохульствую. Я шукаю справедливості…
— Для кого? Для себе?
— Для себе… І для всіх. Але її немає.
Чернець раптом розхвилювався. Це було видно по очах: зіниці розширились і в них заграли зелені вогники.
— В тобі страх і непевність. І ненависть… І сумніви.
— А в кому їх немає? Покажи такого. Я шукаю праведну путь.
— Знову ж таки — для кого?
— Для поспільства. Для народу. Для України.
— «Для народу… Для України», — повторив Браток. — То й зроби… Для всього народу… Одним універсалом. І всі вузли розв'яжеш…
Виговський ударив кулаком по коліну:
— Хміль не зробив, побоявся. Хміль! А він же тримав у кулаці… Пищали… І полковники, й генеральна старшина. А я… Вже за годину лежатиму з перерізаним горлом.
— А сам хочеш — щоб для всіх?
Гетьман мовчав. Ся думка не раз скресала в його серці, билася, як птиця… Проголосити всіх козаками, одним універсалом: підсусідків, брагарників, наймитів… Зробити всіх оружними… і гордими. Либонь, одіб'ються і од Москви, і од Польщі, і од Туреччини… Але… що тоді буде? Хто кого слухатиметься… Почнуться переділи… Та до того й не дійде. Старшина не дасть проголосити такого універсалу. Гетьман попихав нею і боявся її. Вона за ним ревно і пильно стежила. Не дала б йому проголосити себе королем. Навіть Хмеля не допустила б до корони. Він — один з них. Тієї ж крові і тієї ж породи. Тільки вознісся вище… Одначе старшина… Лише вона по — справжньому мислить і клопочеться прийдешнім України, її свободою, її долею. Вона розуміє, що ні під Москвою, ні під Польщею Україна ніколи не буде господарем на власному полі. А ще вона пильнує власної користі, і всі дудять не в одну дуду…
— Ті, що йдуть на нашу землю з мечем, не думають про справедливість, — сказав Браток.
— Певно…
— …Беруть бранців. А це не прощається ні людьми, ні Богом.
Останні слова різонули гетьмана ятаганом. Він зціпив зуби. Допікає йому колишній однокашник, застерігає його? Людина сама не знає, де їй безпечніше: застережешся від одного лиха, втрапиш під друге. Перевели розмову на інше. Згадали Київ, школу, навчателів, бешкети і кабеші. Навіть трохи посміялися. Пружина, яка бриніла впродовж усієї розмови в гетьманових грудях, розслабилася. Він підвівся.