— Їдь, пане гетьмане, в Москву й сам побачиш до себе царську ласку…
— Ех, та царська ласка, — з досадою вимовив Виговський. — Навіть усіх моїх посланців затримують у Москві. А мене батогом на дибі лоскотатимуть. — Відпустив повід, вороний румак, круто вигинаючи шию, помчав його навздогін за військом.
Під Чигирином гетьман розпустив військо на жнива.
XIV
Одягнувши стару (до скотини) свиту, Матвій вийшов у двір. Під перекинутою догори дном бочкою глухо квохала квочка, випустив її (сидить давно, ще здохне), попередньо вмочивши у зріз з водою, — обтріпуючи воду, квочка побігла в бузинові хащі під тином, — сипонув качкам посліду, постояв, поки качки поїдять, — кишкав на горобців, викидав з — під коней гній і взявся за шкребло. Робив усе завзято, охоче — скучив по роботі, шкребло аж сичало в його руках, по тому ще протер боки та крижі Зірки солом'яним віхтем (решту коней почистить наймит), взявся за сокиру, щоб обтесати нового вилошника (цей вже закороткий), і в цей час Федора покликала його до хати. Снідав неквапливо, мовчки, Федора присідала на мить і знову бігла до печі, вдавала, що там щось кипить, — їм було незатишно поруч і страва гірчила. Все поміж ними перемінилося, Матвій більше Федорі не дорікав, нічого в неї не випитував, але охолов, очужів, а основне, тепер у хаті, в господарстві провід вів він. Його слово стало законом, рішення виконувалися безвідмовно. Це склалося мовби само по собі, Федора підкорилася, здалася. Матвія більше не брало замилування на її шляхетність, але Федорині охайність, акуратність схвалював у душі, як і раніше. Й краса її палила йому серце, але вже не так, як колись: ятрила, викликала напади смутку та злості. «За все треба платити», — згадувалися десь почуті слова. Він уже заплатив один раз, коли б тільки на цьому скінчилося. У вікні бився великий смугастий шершень, — такий укусить, тиждень болітиме, — Матвій узяв рушника, накрив шершня й поніс з хати. Біля ґанку на нього чекав Трохим В'юн, — побачив у вікно, що господар снідає.
— Я теє… — м'явся В'юн. — Коли будемо починати? На горбках ячмінь вже мовби дозрів…
— Ще рано, — впевнено відказав Матвій.
— Либонь… Я й прийшов… Мені до млина треба.
— То їдь.
— Еге ж, поїду. — Але не йшов. Ковзнув поглядом по городу, де посхиляли великі, з сухими пелюстками одцвітин голови соняхи, далі по своїх чоботях, кинув мовби проміж іншим: — Сидора бачив…
Матвій здригнувся. Гостра скалка стала в грудях.
— Де?
— В лісі. На Ястребщині…
— Прибиш?
— Був без зброї… Гомонів з ним. Сказав, що у Веретенцях живе.
«Як він може жити у Веретенцях, коли був з пушкарівцями», — трохи не скрикнув Матвій, та вчасно спохопився. Либонь, хто про те знає… Сидір тулявся в Полтаві лише кілька тижнів… А все ж…
Журавка вернувся до хати, доснідував мовчки, і вже коли поклав ложку, мовив:
— Сидір не приходив?
Вогняні відсвіти з печі грали на Федориному обличчі, й нічого на ньому прочитати Матвій не зміг.
— Чого б мав приходити?
— Тобі краще знати. Об'явився він у лісі.
Аж тепер миска у Федориних руках дзвякнула об припічок.
— Нехай у лісі й лишається.
Матвій подивився на Федору довгим поглядом. Почукикав на нозі Катеринку й пішов готувати реманент до жнив. Гострив серпи, наклепав косу, поміняв мотуззя на грабках. І весь час думав про Сидора. Багато кривди завдав той йому. Хотів позбутися його, Матвія, для того підчерчував бортні сосни й казани вкрав, аби кинути на нього підозру. І як усе те сталося? Звідки воно в ньому? Мовби був тихий, відданий йому… Либонь, відданий зверху, а там, всередині, чорти гострили ножі. Людська душа гаряча і темна, як казан з смолою: вогонь давно погас, а на дні все ще чорно булькає. Спалахнув Сидір до Федори любов'ю? Кажуть, людина в тому не винувата. Брехня. Чоловік має володіти собою… Одійти вбік з Богом… Світ широкий. Він би не голим відпустив його… Аж він он як! Матвій може вказати на нього уряду. А якщо Сидір розкаже все про Супруна?… Що йому втрачати.
Сеї ночі Матвій пробуджувався кілька разів. Сідав на лаві біля вікна, дивився крізь круглу прозору шибку (всі інші були круглі, матові) в поле. Стояла місячна ніч, верби гойдалися в срібнім сяйві, опівночі пробігли в сивому мареві якісь вершники, і знову пронизана білим світлом тиша. А тоді спохмурніло, небо затягло рваним ганчір'ям хмар, зробилося темно, неначе в погребі. Такі ночі люблять злодії та нечиста сила. Матвій кинув на лаву подушку, поклав на підлозі біля себе рушницю та шаблю й так доспав ніч.