— Картку так швидко я не добуду. Її можуть виписати тільки в сотенній канцелярії і вписати тебе до сотні… як мого сина. На це ще потрібний і дозвіл полкового уряду. — Слово «син» ледве вимовив і аж тепер відчув ненависть до Сидора. І вже не міг стриматися: — «Сина», який двічі хотів вчинити «батька» винним у крадіжці — й віддати на квестії. Який ти мені син?… Он ти хто, — і вказав пучкою на березове пнище. Сидір обернувся, гадюка засичала й щезла в дірці пнища при самій землі. Сидір подивився й знизав плечима.
— Через тиждень, так через тиждень…
І щез у хащах, тільки бузиновий кущ погойдав розквітлими білими кетягами.
…Через тиждень Матвій приніс гроші та звістку, що Сидора вписано в сотню. А ще через три дні з Чигирина прискакав козак з велінням їхати Матвієві до козацької столиці. Матвій збирався в дорогу неохоче — жнива в розпалі, він тільки встиг скосити ячмінь та вижати половину жита; звичайно, пожнуть і покосять без нього, але що то за жниво без хазяйського нагляду. Вже й так двічі перекидався віз із снопами на Псяюшиному горбі.
До Чигирина приїхав у середу й кілька днів тинявся без діла: викликали нагально, а тепер ніхто не звістував, для чого. Мовби й справ особливо пильних не було, мовби й ворог нізвідки не наступав… Одначе тривога висіла над гетьманським двором і над всією столицею. Ромодановський вийшов з України, але частину своїх військ розсипав по українських містечках, там їх не хотіли приймати, шаблі викресали перші іскри, в Гадячі козаки та москалі пішли стіна на стіну, обидві сторони кинулися до гетьмана, але він не захотів мирити, по полтавських, чернігівських шляхах та дорогах шастали московські довідці, виряджені білякордонними воєводами, в Ромодановського сиділи Барабаш та недобиті пушкарівці, й сиділи не мирно, — партіями й поодинці перетинали кордон, сіяли серед козаків лихі чутки, Шереметьев кидав погрози з Києва, мався він в українській столиці так, неначе у своїй московській вотчині, й здобув собі незичливість і козаків, і міщан. Тривали пересвари з поляками за Пінськ, який підклонився Хмельницькому, білоруси воліли переймати порядки українські, а не московські, й це наливало московитів гнівом, з Пінського повіту козаків намагалися потурити як поляки, так і москалі. Водночас туго вкочували колесами та втоптували кінськими копитами дорогу з Варшави до Чигирина польські посли. Десятого липня в Польщі мав зібратися сейм, король заздалегідь розіслав по краю універсали, декотрі з них залетіли в Чигирин, один такий універсал прочитав і Матвій: «Нам тепер нема чого бажати більше, як згоди з царем московським. Комісія віденська гаразд може стати за доказ нашої до того прихильності. Ми скликаємо генеральний сейм з усіх урядників королівства польського, найбільше, щоб затвердити братерське поєднання з народом московським та сполучити обидві держави, щоб довічна згода, зв'язок та непохибна єдність сталися між поляками та москалями, двома сусідніми народами, які вийшли з одного джерела слов'янської крові й мають трохи не однакові віру, мову та звичаї. Наказую урядникам королівства міркувати про способи такого злучення, щоб нарід московський, злучений з польським, отримав право старосвітської вольності польської та вільного обрання короля».
Гетьман з старшиною не знали, радіти тій можливій злуці чи боятися її, адже могло статися, що, сполучившись, обидві держави пригребуть під себе Україну, «забудуть» дати їй права та вольності, зовсім не візьмуть її до уваги.
— Обдурять нас москаль з ляхом, — казав Богун. — Пам'ятаємо, як вони «злучилися» у Вільно!
Дехто висловлював сумнів, що злука станеться, московити нізащо не погодяться на виборного короля, на республіку, котра чужа їхній природі, одначе гетьман та старшина поспішливо злагодили посольство й пустили його на Варшаву в оборону та забезпечення українських прав. За посла був обозний Тимофій Носач, чоловік непіддатливий, наврипистий, налегливий. Щойно козаки змайнули червоними та синіми верхами шапок біля сеймового палацу, як царські посли заздріли їх і заволали до поляків: «Наруга над честю царською, і за столи переговорні не сядемо, поки не витурите з Варшави черкасів». Поляки м'ялися, впрохували московських послів погодитись на присутність козацької депутації, та мусили спровадити її на передмістя. Одначе Носач не сидів там тихо, домігся аудієнції в короля і громовим, що розлунював по всьому палацу, запальним, аж грубіянським голосом заявив, що козаки щиро бажають злуки Польщі з Москвою і будуть раді, якщо Польща дасть корону цареві Олексієві Михайловичу, але обидві держави мають забезпечити права України особливим трактатом. Інакше буде війна.