Тим часом на сеймі розпочалися переговори, обидві сторони малися не вельми згідливо, точилися довгі нудні суперечки, котрі кінчилися нічим — укладанням нової комісії для подальшого розміркування, московські посли доповіли цареві, що незгода сталася через козаків. Серед бояр наростало роздратування на козаків, яке не забарилося вилитися через прикордонних воєвод. Збройні команди посилили натиск на українські міста, на дорогах появилися людці, котрі розпускали чорні чутки, гомоніли, що у Вавилонському царстві вже з'явився антихрист і що скоро настане війна велика, й моровиця, і голод, а одразу по тому — кінець світу. А всьому виною — гетьман і старшина.
Рано — вранці Матвія розбудили й покликали до генерального судді Богдановича — Зарудного. Той сидів, утонувши важким тілом у глибокому кріслі, й дрімав чи вдавав, що дрімає. Зарудний встає дуже рано, а потім кілька разів на день передрімує, завжди має сонний вигляд, але розум його не спить і насторога також. А ще — він буває дуже лютим. Матвій довго човпів у порозі, не наважуючись перебити задуму чи дрімоту генерального судді. Були вони у світлиці тільки вдвох, навіть стілець біля довгого столу, на якому завше сидить підручний писар, стояв порожній. Довгі, кущисті, схожі на осінні осоки, прибиті сивиною морозу брови генерального судді були спущені на самі очі, руки лежали розслаблено на колінах, здавалося, Зарудний таки спить. Одначе Матвій і вся канцелярія знали: дуже часто — то велика омана: в такі хвилини генеральний суддя обмірковує особливо важливі рішення або тамує гнів. Через те Матвій не одважувався навіть кахикнути й чипів непорушно, роздумуючи: «Нащо я йому? Та ще так рано?» Врешті чагарник брів ворухнувся, великі булькаті очі розтулилися й помацали Матвія. Погляд зупинився на рівні грудей. Матвієві здалося, що то два рожни нашилюють його. Такого відверто недоброго погляду генерального судді Журавці ще не доводилося бачити. Замлоїло в грудях, холодна змійка страху ковзнула за комір сорочки.
— За свої зрадні вчинки ти заслуговуєш найбільшої кари, — вимовив Зарудний рівним, холодним, замогильним голосом, яким читав смертні присуди. — Чей ми ще не все знаємо… Я казав дати тебе на спитки… На квестію важну… Одначе гетьман не велів. Не знаю, чим він тебе так уподобав?…
Зарудний одвернувся до вікна, за яким ріс розкішний, в зелених бубочках плодів горіх. На гілці сиділа ворона й розкльовувала горішок. Ні Зарудний, ні Матвій не кишкали на неї. Матвієві помертвіли руки — ноги, обмерло все тіло, а думка звивала гарячі петлі, падала в безсиллі: «Що їм відомо? Про посилку Сидора і погибіль німців у Жуковому байраці, про корчму під Білоусівкою, про те, як рятував Супруна під Полтавою?» Кожна звідомість зосібна була страшною, а всі разом?
— Гетьман не велів, — з жалем повторив Зарудний. — Влазливу маєш душу… Нахромити б її на палю… Так… гетьман… Підеш у сотню…
Матвій все ще не міг ворухнути ані рукою, ані ногою. Неначе приріс до підлоги.
— Чого стовбичиш? Згинь з моїх очей.
З сими словами попустило. Взявся за клямку. Як дотліваюча жарина, зблиснула думочка, тремтячими губами виповів її:
— Може, я в абшид?
— Не в абшид, а в сотню! — І помацав великий круглий живіт.
Похитуючись п'яно, Матвій прочинив двері. Коли вийшов на ґанок, майнула була думка піти до гетьмана, але він її відкинув. Йому було соромно стати перед очі гетьмана, та й боявся погіршити своє становище. Що він йому скаже, об чім проситиме? Скаже, що то його брат… Що я не на його боці… Тоді чого прийшов? І на чиєму він, власне, боці? З ким? З Супруном чи з гетьманом? Виходило, ні з тим, ні з тим. Захищав брата, бо захищав свій рід, себе самого… В ущерб… гетьману.
Ні, до гетьмана йти не можна.
Коні йшли стопою по високій горі. Дорога то відбігала в поле, то наближалася до круч, її було майже не видно, коні самі якось відшукували її. Місяць потопав у очеретах за Дніпром, на небі змигували рідкі зорі, притрушені сивим попелом хмар. Коли наближалися до кручі, внизу зблискував Дніпро — синяво — чорний, непривітний, таємничий і грізний, віддалялися від круч — в обидві руки слалися повиті чорною імлою поля. Дозорців було четверо, троє їхало попереду, один — Матвій — позаду. Так йому малося тепер у дозорі, так і в житті. Іноді йому здавалося, що бреде в порожнечі, в сірій каламуті, зблисне попереду вогник, майне постать, він простягне руку й знову ловить порожнечу. Всі відвернулися, відсахнулися від нього, обминають, неначе зачумленого. Вдають, немов не бачать його, тобто бачать і говорять, але неначе не до нього, а до когось іншого, незнайомого, чужого й підозрілого чоловіка; до пуття ніхто нічого не знає, але бачать, що Журавка втратив ласку й повагу у сильних світу сього, що його відштовхнули ногами, отож штовхають і собі. Попросив знайомого писаря позичити грошей (думав, що їде до Чигирина на день — два, не взяв) — скільки разів позичав тому сам, а писар відказав, що не має ані шеляга, хоч Матвій знав: писар тільки вчора отримав платню; попросив шорника перемонтувати сідло в борг — відмовив (раніше поремонтував би всю збрую), господиня хати й та погодилася неохоче, аби далі кватирував у неї. Було раніше: йде Матвій вулицею й раз по раз шапкується зі знайомими, тепер ті знайомі його не бачать: той дивиться в хмару, той нагнувся й зчищає з чобіт патичком глину, той просто перейшов на інший бік вулиці.