Влада, вона завше така: одних прикохує, інших тримає в пострасі. Матвій звик поважати владу, служив Хмелеві, служить Виговському, служить Україні. Супрун каже також, що служить їй. Чи так це? І Пушкар служив… Матвій сам винуватий, що його потурили з теплої канцелярії, у якій кахляні грубки, а в підвалі — затишна пивниця, на оцю кручу, під оце небо, під оцей вітер. Винуватий? Випадок долі володіє нами, крутить і водить, і то зносить на гору, то кидає в діл. Але в людини є душа, є совість, яка велить чинити так чи так і тоді ніякий випадок не вільний над нею.
Матвій шкодував на свою недолю але нікого не проклинав, не скаржився й Богові — свою путь вибрав сам і мусить нести хрест. Вони доїхали до Стайок, яких не було видно в пітьмі, козаки повернули ліворуч і почали спускатися до Дніпра. Вони несли дозір понад Дніпром, бо нині чимало всілякого люду переметується то на той, то на цей берег, чесні люди перепливають річку вдень, зловорожці — накрившись киреєю ночі. Дорога петляла, звивалася, коні осідали на задні ноги, скрипіла збруя, цокали копита. Ліворуч, праворуч чорними привидами виметувалися гущі глоду, горішини, терновиння, далеко праворуч, при березі, блимав одинокий вогник, хтось не спав — у хаті була породілля або хворий. Нарешті коні пішли рівно, вогник згинув, в обличчя повіяло річковою свіжістю, почувся неголосний плескіт хвиль — віяв лядський вітер від цього берега, й тут було порівняно затишно, а далі, посеред річки й під лівим берегом, бушували хвилі, вони мчали шалено, їхні піняві кучері вряди — годи зблискували при світлі зір. Під цим берегом вода була чорнильно — чорна, плинула швидко, тихо. Тхнуло водоростями, гнилою рибою. Майнула у воді якась потвора — звелася кощава рука, розметалися коси — згинула: вода понесла вимитий вербовий кущ. Козаки потриножили коні, пустили їх під гору у дикий вишняк, самі полягали у виїмці біля берега. Передрімають якийсь час, а перед досвітком проїдуть по горі назад. В таку хурію не сподівалися ні на яку пригоду, одначе залишили вартового — Матвія. По якомусь часові мав збудити ще когось.
Матвій сів біля самої води, берег був піскуватий, пологий, пісок ще зберігав тепло; очі потроху призвичаювалися, він вже бачив змійки водяних завихрень, бурунці хвиль, вода щохвилини міняла кольори — непроглядно — чорні на світліші й знову на тужаво — темні, Дніпро дихав на повні груди, котив води до моря, таємничий і грізний сеї пори. Ніч укупі з водою завжди таїть таємниці. Хлюпнула велика риба, пропливла якась колода, й знову рівний плескіт та шелест вітру в траві. Матвій думав свою важку думу, розстелив її до самого Чигирина, в якому залишився гетьман, суддя Зарудний, генеральна канцелярія… В неї йому вже не вертатися. Коли б хоч вернутися додому. А то налапають ще щось, або передумає гетьман…
Від цих думок одкараскатися не міг. Зринали вони повсякчас, вдень і вночі; про що б не починав думати, опинявся на тому ж тирлі. Чому так сталося, чи правильно вчинив? Якби вчинив інакше, якби погинув Супрун, карався б не менше. Людині часто немає викруту, як би вона не вчинила, лихо наздожене її. Чи в той бік піде, чи в інший, скрізь наштрикнеться на гостре вістря. Та що там одинока людина! Цілі народи блукають в тумані, щоразу наражаючись на небезпеку. Шукає нарід український запомоги з однієї сторони, його тнуть з іншої, повернеться в ту сторону — жалять з протилежної… От якби був гетьманом він, Журавка, як би вчинив? А кат його знає як. Не приведи, Боже, такої ноші. Хіба міг би перейняти на себе чужі сльози, чужі смерті, чуже лихо? Йому й своїх забагато.
Дрімалося. Але тнули комарі, везькав раз по раз по обличчю, змітаючи їх. Козаки спали, понакривавшись киреями з головою. Матвій подумав, чи не накритися киреєю й собі, та раптом праворуч почувся плескіт. Либонь, гуляє сом або й судак. Плескіт повторився, й долинули скрип, а далі тихий гомін. Матвій порачкував од води, порозштовхував козаків. Вони поналапували зброю, посунули до берега, залягли. Рисячими очима зорили на воду. Вже було видно довгу тінь, яка наближалася до них. Зрідка попискував кочеток, либонь, кочетки змащені, але на одному дьоготь вже обітерся. Човен сунув повільно — попід самим правим берегом, бо на середині бушували хвилі, долав Дніпрову течію. Козаки не сподівалися на такі лови, вони їздять понад кручами для острашки, їх усі бачать, знають, що понад Дніпром роз'їжджають дозори, на які можна наткнутися, й для полохливих того досить, справжнього ж прибиша, убійника темної ночі не переймеш. Ці ж пряли просто в руки, сліпий випадок привів їх на місце, де спочивав дозір. Ледве човен порівнявся з горбочком, на якому лежали козаки, як вони посхоплювалися, ступили до самої води, гукнули: