Знову Мехті тікав від ворога… Ноги вже не слухались; він часто спотикався об каміння, падав, знову вставав і йшов не оглядаючись. Він смертельно стомився.
Є ж межа того, що може витримати людина!.. Кожна поява Мехті в Трієсті була подвигом, а з'являвся він там не один раз. Скільки разів вривався він у лігво ворога, робив, здавалося, неймовірне й кінець кінцем втікав.
Тікав він і зараз — стомлений, змучений, ледве тримаючись на ногах. «Тільки б трохи відпочити; хоча б краплинку відпочити!»
Попереду в передранкових променях сонця показалося село Вітовле. Тут Мехті доводилося частенько ночувати. Дуже кульгаючи, спираючись на автомат, він увійшов у село. Селяни пізнали його, сховали, перев'язали йому рани.
Через дві години село оточили гітлерівці. Вони перекрили всі дороги, підтягли до села артилерію. Гітлерівці не забули бій у печері і вже не уявляли собі бою проти одного партизана інакше, як з допомогою артилерії.
Мехті прокинувся від шуму на вулиці. Він визирнув з віконечка на горищі й побачив, що націсти зганяють селян на сільський майдан. Майдан був недалеко від будинку, в якому ховався Мехті.
Націсти виганяли з хат і жінок з дітьми, і старих, і навіть хворих. Дворові пси, гавкаючи, кидалися на солдатів; гітлерівці стріляли в них. Селян вони били прикладами. Та ніхто не стогнав, не кричав. Кричали тільки націсти, селяни ж ішли на майдан мовчки. Вони мовчали й тоді, коли німці, зібравши людей на майдані, запропонували їм показати хату, де ховається партизан. Зрадників серед селян не було. Тоді гітлерівці пригрозили селянам підпалити село й знищити всіх жителів разом з дітьми й старими. Люди стояли мовчки, дивлячись прямо в очі націстам.
І Мехті зрозумів, що гітлерівці готові виконати свою погрозу. Він побачив, як запалали перші хати, побачив, як націсти збираються стріляти в селян, що стояли на майдані…
На обличчі Мехті різкіше окреслились вилиці; він зняв свій автомат. Ризикувати життям ні в чому не винних людей Мехті не міг…
Довга автоматна черга повалила кількох націстів. Це врятувало село і його мужніх людей.
Відкривши вогонь, Мехті тим самим виказав себе. Тріумфуючи, націсти з криком кинулись до хати.
«Тепер, мабуть, кінець», подумав Мехті.
На горище були наведені жерла гармат.
— Здавайтеся! — крикнув есесівський капітан. — Тоді не стрілятимемо!
Мехті не відповів йому.
— Опір безглуздий! Здавайтеся!
Мехті мовчав. Він у думках прощався з усім, що було для нього дорогим. Міста й люди оживали перед його очима. Рідні, улюблені міста! Баку. Вулиця Касума Ізмайлова, де він провів своє дитинство, художнє училище… Москва — він, здавалося, почув бій годинника Спаської вежі! Ленінград. Нева. Дзюркотять прозорі водограї в Петергофі… Красень Тбілісі, Героїчний Сталінград… Велика, неосяжна Росія!.. Рідні, любимі люди… Стриманий, добрий Сергій Миколайович. Вася! Рідний Вася! І бібі, яка викохала його… Мехті ввижалося, що вона гладила його по голові загрубілою старечою рукою і стиха говорила: «Сину мій… Мехті… Таким я й хотіла тебе виростити… Тільки таким».
Націсти чекали, що відповість їм партизан.
Відповіді не було.
Тоді есесівський капітан, покликавши одного з місцевих стариків, наказав йому ввійти в хату і передати партизану, що коли він здасться, націсти обіцяють подарувати йому життя, коли ж чинитиме опір, то по ньому битимуть із гармат… На роздуми йому дається п'ять хвилин.
Старий мовчки пішов до хати, ввійшов у неї, виліз на горище. Це був його дім. Мехті не раз переховувався в ньому. Підійшовши до Мехті, старий з зажуреним виглядом мовчки зупинився перед ним.
— Що з тобою, Тінті? — тихо спитав Мехті.
— Важко мені, синку…
— Кажи, — посміхнувся Мехті. — З чим вони послали тебе?
— III, я не скажу тобі того, що вони веліли переказати! — вигукнув старий.
— Спасибі, Тінті!
— Навіщо ти відкрився їм? — з докором спитав старий…
— Так треба було, Тінті…
— Адже вони просто залякували нас… Звідки їм знати, що ти тут?
— Це «залякування» дорого обійшлося б вам, Тінті…
Старий по-батьківськи ніжно й ласкаво поглянув на Мехті, потім сказав:
— Через чотири хвилини вони почнуть бити з гармат….
— Мені шкода твоєї хати, Тінті.
— На місці цього будинку ми посадимо багато квітів, — насилу стримуючи сльози, сказав старий, — і поставимо пам'ятник радянському воїну Михайлу… І наші діти, і діти наших дітей з покоління в покоління розповідатимуть про тебе казки-бувальщини…
— Прощавай, Тінті, ви чесні люди… Дорожіть же своєю честю, бережіть її: попереду ще багато суворих випробувань.