На широкій кушетці лежав непритомний поранений дідусь. Біля нього метушилися кілька дівчат-санітарок і лікар у білосніжному халаті.
Зненацька прочинилися двері, і хтось вигукнув:
— Михайло повернувся!
Усе в віллі заворушилося: новина передавалася з залу в зал, з кімнати в кімнату, із сходів на сходи.
І за мить партизани вже тисли Михайлові руки, плескали його по плечу.
Він уже встиг скинути з себе німецький мундир і стояв на мармурових сходах у шерстяному світері, який щільно облягав його широкі груди; заклавши руки в кишені штанів, він ніяково посміхався.
— А в нас гість, — кивнув Михайло в бік чоловіка в м'якому капелюсі, що самотньо стояв біля дверей. — Приймайте як годиться.
Михайло трохи піднявся по сходах і на ходу шепнув підлітку, що аж тонув у високих мисливських чоботях, з маузером біля пояса:
— Гостеві — особлива шана, Сільвіо!
Це значило, що гість не з простих, і до нього слід ставитись чемно і водночас обережно.
Підліток, не сказавши ні слова, почав спускатися вниз і приєднався до партизанів, які тісним колом обступили гостя.
Михайло перейшов коридор і відчинив двері однієї з кімнат.
Із-за столу, освітленого стеариновими свічками і заваленого паперами та картами, назустріч Михайлові підвівся повновидий чоловік років під сорок, з відкритим чолом і розумними, добрими очима.
— Можна, товаришу полковник? — дзвінко крикнув Михайло.
Полковник не відповів. Радісно посміхаючись, він ступив до Михайла, витер губи тильною стороною долоні, поцілував його в одну щоку, потім у другу й, міцно обнявши за плечі, притиснув до себе.
— Молодець, Мехті! — промовив він.
Мехті, схвильований і збентежений, потягся до полковника й ще раз обнявся з ним. Вони підійшли до стола.
— Здоровий, бадьорий, веселий? — тепло спитав полковник, вдивляючись в обличчя Мехті.
— Все в порядку, Сергію Миколайовичу.
— Ще б пак! Шістсот тридцять офіцерів і солдатів з одного маху! — Сергій Миколайович кивнув на вузький аркуш паперу, що білів на столі, на ньому було записано повідомлення керівника трієстинського підпілля товариша П. — З усієї погані, що об'їдалася в зольдатенхаймі, зосталися живими лише кілька чоловік. Сідай.
Михайло сів.
— Сьогодні в Трієсті висадять у повітря готель для гітлерівських офіцерів, а в порту спалять танкер. І все буде зроблено так, щоб гітлерівці прийшли до висновку, що це теж справа Михайлових рук… До речі, їм важко повірити, що на такі подвиги у нас багато хто здатний… То й хай собі думають, що в Трієсті орудуєш тільки ти один.
— А навіщо потрібно, щоб вони так думали?
— Розумієш, Мехті, міфічного Михайла важче вистежити, впізнати, схопити… А де Вася?
— Вася переховується у селі Плава. Він чекатиме мене в п'ятницю: ми з ним підемо на нове завдання.
— Хай перебирається сюди. Після переполоху, який ви вчинили в місті, вам не можна показуватись там хоча б з місяць.
— Можна, Сергію Миколайовичу! — запротестував Михайло. — Ми обидва одягнемо солдатську форму і будемо такими ото, трохи напідпитку, веселенькими солдатиками. У Васі, звичайно, щока вже не сіпатиметься, — Мехті посміхнувся. — До того ж мені вдалося сьогодні поблукати по всьому місту, і я уявляю обстановку вже не з карт і розмов…
— Не можна, Мехті, — лагідно, але рішуче повторив Сергій Миколайович. — Скільки ролей за такий короткий час! Селянський хлопець, єфрейтор, обер-лейтенант, а тепер ось — солдат напідпитку… Закінчиться війна, роз'їдемося ми з тобою по домівках і, боюся, станеш ти не художником, а артистом, — пожартував полковник.
— Ні, — запалюючи цигарку, серйозно відповів Мехті, — живопису я не покину, Сергію Миколайовичу. Ось учора не втерпів, зайшов у Сан-Джусто. І, повірте, я міг би простояти там цілий день!
— Невже цілий день?
— Правда, Сергію Миколайовичу!
— Гаразд, вірю, хоч ти й любиш перебільшувати… Командира бачив?
— Бачив. Він з начальником штабу перевіряв пост, а ми саме проходили повз них. Я ж не сам прийшов, Сергію Миколайовичу.
— А з ким же?
— Чи то з англійцем, чи то з американцем.
Мехті присунув свого стільця ближче до полковника і в кількох словах розповів йому про зустріч з незнайомим і про своє рішення привести його сюди.
— Та-ак… — Сергій Миколайович замислився. — Скажи, Мехті, а навіщо ти, — власне кажучи, привів його до нас?
— Адже риск невеликий, Сергію Миколайовичу. Якщо він і справді від союзників, то чого ж боятися? А коли ворог, то він же тепер у наших руках.