РОЗДІЛ ШОСТИЙ
Запона, що прикривала вхід, була відхилена, і в намет падало світло.
Ферреро й Сергій Миколайович сиділи один проти одного за гарним письмовим столиком, застеленим тоненьким малиновим сукном. Стіл був розкладний; партизани, що відали господарством бригади, ухитрилися вмостити його на одному з возів, перед тим як покинути віллу трієстинського фабриканта, де раніше був штаб.
У командира останнім часом почав псуватися зір, і він тепер писав в окулярах, почеплених на самий кінчик носа. Скельця були підібрані наспіх, і командир під час роботи мусив надівати окуляри так, щоб, схиляючись над паперами, дивитися крізь скельця, а підводячи голову, — поверх окулярів.
Тричі підкресливши одну з цифр, Ферреро похмуро глянув на полковника, чекаючи, поки той закінчить свої підрахунки.
Коли б хто-небудь побачив Ферреро в цю мить, то, очевидно, вирішив би, що перед ним мирний, уже старіючий бухгалтер, який усе життя просидів за товстими конторськими книгами, а не один з найсміливіших і найрішучіших командирів найиебезпечнішого для фашистів партизанського з'єднання.
— Скінчив, полковнику? — нетерпляче спитав Ферреро.
— Зараз кінчаю… А ти?
— У мене вже все. Не пропустив жодного рапорта, жодного зведення.
— І що ж виходить?
— А виходить ось що, — Ферреро нахилив голову, щоб бачити цифри на папері крізь скельця окулярів. — Втрачено сто дванадцять чоловік, не рахуючи захоплених фашистами зв'язкових і розвідників. З них сто п'ять убито в бою, сім пропало безвісти. П'ятдесят сім поранено, тридцять два хворі. І окремий рахунок: двох розстріляли за боягузтво, одного повісили за зраду, один утік, трьох посаджено під арешт.
Старий Ферреро вимовив це дуже засмученим голосом.
— А в мене так, — сказав Сергій Миколайович, — приблизно, звичайно. Шістсот тридцять фашистів загинуло під час висадження в повітря зольдатенхайма, триста — в казармах, шістсот п'ятдесят — на залізницях, триста вісімдесят — за інших різних обставин… Виходить тисяча дев'ятсот з лишком… Загалом — дві тисячі… Таким чином, протягом останнього місяця ми знищили десять націстів на одного нашого бійця.
— Непогано, — похмуро буркнув Ферреро.
— Так, непогано, коли забути про те, що немає вже з нами двохсот наших людей! Людей, командире! — стиха промовив Сергій Миколайович.
Ферреро зняв окуляри, потер пальцями повіки.
— Ось про це я й думаю, полковнику… — також незвичайно тихо сказав він. — Я не дитина, бачив у житті багато дечого… Але для мене немає нічого страшнішого, ніж робити подібні підсумки. Двісті чоловік за місяць, полковнику!
— І в кожного з них є мати, діти, дружина або наречена… — сказав полковник. — Кожен забрав з собою цілий світ!..
Запала мовчанка. Сергій Миколайович підвівся, зробив кілька кроків по намету.
— Є ще один бік у цієї страшної бухгалтерії, — раптом обернувся він до Ферреро. — Двісті чоловік становлять п'ять процентів головних сил нашої бригади, а дві тисячі фашистів становитимуть мабуть чи не п'яту частку процента однієї, тільки європейської армії Гітлера і його прихвоснів!
Ферреро й собі встав і підійшов до полковника.
— Я так розумію, полковнику. На великі проценти зменшує сили папістів тільки Росія!
— Авжеж, і замість того, щоб допомогти їй довести цей розгром до кінця, хай навіть так, як допомагаємо ми — десятими, сотими частками процентів, — союзники тупцюють на півдні Італії, залишаються бездіяльними у Франції!
— От цього вже я ніяк не розумію! В кімнату вбіг ординарець Ферреро.
— Нас покидає група угорців, чоловік двадцять, — з тривогою в голосі доповів він.
— Як це покидає? — скоріше з недовірою, ніж із здивуванням спитав Ферреро.
— Додому!
— Що значить додому?
— Додому, до себе, в Угорщину!
Ферреро, не обертаючись, махнув рукою Сергієві Миколайовичу, щоб він лишався, і розгонистими кроками вийшов з намету.
За хатиною лісника Ферреро побачив групу угорців з рюкзаками за плечима, з сумками й клуночками в руках. Проти угорців спиною до хатини стояв Мехті. Він у чомусь палко переконував угорців. Біля стіни хатини акуратними пірамідками височіли гвинтівки й автомати; на землі лежали патронташі, пістолети, гранати.
— Що за маскарад? — загримів Ферреро, підходячи ближче.
Мехті виструнчився перед командиром:
— Угорські товариші вирішили залишити бригаду й пробиратися додому!
Відчувалося, що Мехті докладає всіх зусиль, щоб здаватися зібраним і спокійним.
— Тікати додому? — хрипко вимовив Ферреро. — Та чи розумієте ви, що за дезертирство кожному з вас загрожує розстріл ось біля цієї стіни?