Розгніваний, з блискучими очима, він грізно наступав на мовчазних угорців, поки не опинився віч-на-віч з командиром загону Маркосом Дабі.
У Дабі з-під збитої набакир шапки спадав на лоб вогненномідний чуб.
У бригаді добре знали Маркоса — найкращого партизанського снайпера, запального й норовистого, але самовіддано хороброго. Потомственний батрак, він на початку війни гнув спину в маєтку одного з нащадків сім'ї Естергазі — найбагатших угорських феодалів. Щоб не йти на фронт, Маркос відрубав собі сокирою два пальні на праній руці. Це врятувало його від призову в армію, але йому ще довго довелося морити себе каторжною працею в стайнях і хлівах поміщика, який постачав провіантом гітлерівські війська. Потім Маркос почув про партизанів, що діяли біля берегів Адріатичного моря. Разом з іншими батраками він захопив родові мисливські рушниці й старовинні пістолі поміщика і втік до лісу, а згодом пробрався до партизанів. У Маркоса було несхибне око й серце, переповнене ненавистю до ворога, і незабаром слава про нього пішла по всіх загонах бригади. За короткий строк він був двічі поранений у груди навиліт, та це не заважало йому добровільно напрошуватися на найтяжчі, найнебезпечніші операції.
Знаючи вдачу Маркоса, Ферреро чекав бурхливої розмови чи палкого протесту. Спокійний тон угорця вразив його.
— Чого ви кричите, командире? — глухим від печалі голосом, докірливо сказав Маркос. — Хіба ми тікаємо? Ми йдемо чесно, здаємо зброю. Тільки ось ці речі я залишу при собі. Я їх сам приніс. — Він показав на кремінні пістолети, ручки яких, оздоблені перламутром, виглядали у нього з-за пояса.
— Що… що це? Виходить, ви одверто заявляєте, що злякалися? — здивувався Ферреро.
— Серед нас немає боягузів. Але зоставатися тут нам більше не можна.
Ферреро знову скипів.
— Та ви що, збожеволіли, дідько б вас ухопив? — крикнув він, звертаючись до всіх угорців.
— Ми йдемо, щоб нас не знищили, — відповів за них Маркос.
— Товаришу командир, — втрутився Мехті, — їм хтось сказав, що в одній з партизанських частин минулого тижня таємно розстріляли угорців.
— І нічого розумнішого вони не могли придумати? — перебив його Ферреро.
— Ми не придумали цього, — відказав Маркос. — Нам приніс цю звістку Шандор Д'єрдь, він ніколи не брехав і може підтвердити свої слова, якщо не помер.
Ще вранці дозорні підібрали на стежці тяжко пораненого незнайомого партизана-угорця. Згадавши про це, Ферреро кинувся до хатини. У вузеньких сінях лікар мив руки в емальованому тазі.
— Я хочу поговорити з пораненим, якого привезли вранці, — сказав Ферреро.
— Пізно, він уже при смерті, — похитав головою лікар.
Він зняв з гвіздка рушник і витер руки.
— До нього більше не поверталася свідомість? — квапливо спитав Ферреро.
— Двічі був опритомнів. Тому й збирався йти до вас.
— Що він говорив?
Лікар нахилився до вуха командира й пошепки сказав:
— Його звати Шандор Д'єрдь. Він говорив, що до них прийшов якийсь загін, вивіз на грузовиках усіх угорців з їхньої частини й розстріляв у глухій ущелині. Сам Д'єрдь був поранений, відповз убік і чув, що загін, який розстріляв їх, збирається йти далі…
— Куди далі?
— В інші частини, виконувати наказ про розстріл угорців.
— Чий наказ?
Лікар ще ближче подався до Ферреро:
— Із штабу корпусу, — прошепотів він.
Ферреро так здавив лікареві руку, що той тихо зойкнув від болю.
— Хто чув про це? — дивлячись у вічі лікареві, промовив Ферреро.
— Тільки я. Поранений над силу вимовляв слова. Я більше вгадував їх по руху губів…
— І ви забули. Його слова! — владно й колюче сказав Ферреро.
Він відпустив руку сторопілого лікаря й мерщій пішов до угорців.
Розмовляв він з ними тепер спокійно, навіть ласкаво.
— Слухайте, хлопці, у нас же спільний ворог, спільна мета…
Угорці слухали насторожено, з недовірою.
— І хіба не побратала нас кров, пролита нами? Тебе, Маркос, — зі мною, мене — з Михайлом, Михайла — з тобою?
Ферреро замовк, обвів угорців допитливим поглядом.
— У корпусі, друзі, діє ворожа рука. Та сама, що підіслала мені начальника штабу — зрадника, а тепер піднялася на наше братерство. Але від ворожої руки чогось іншого й не жди. Разом з вами намагатимемося знешкодити її.
Ферреро підкликав до себе Мехті й Маркоса і, коли вони підійшли до нього, зненацька обняв їх за плечі:
— А ось тим, що ви повірили, ніби можна розбити кров'ю скріплене братерство Ферреро, Маркоса, Михайла, — цим ви дуже образили мене.