— Пане капітан, — тихо і стримано сказав обер-лейтенант, затуливши собою Малюка. — Я розумію, щока, яка сіпається, — невелика окраса для солдата, якого нещодавно вітав сам рейхсмаршал. Прошу познайомитись, його звати просто Малюк.
— Не розумію! — капітан окинув обер-лейтенанта гордовитим поглядом.
— Малюк врятував мені життя, — вів далі обер-лейтенант. — Коли в повітрі просвистів російський снаряд, він затулив мене своїм тілом. Сам він дістав контузію. Це справжній герой!
— Але це ще не є підставою для того, щоб він сунув свого носа в наші тарілки. Він урятував вам життя? Так ви можете пригостити його в першому-ліпшому трактирі у себе на батьківщині!
Цим капітан, очевидно, хотів сказати, що, судячи з вимови цього офіцера, вони народилися в різних країнах. Капітан підсунув стільця й сів за їхній стіл. Обер-лейтенант поглянув на Малюка, посміхнувся і сказав, поплескавши його по плечі:
— Що ж. Малюк, доведеться тобі, мабуть, залишити нас і спуститися нижче… Ходімо, ходімо. Я влаштую тебе внизу. Боюсь, щоб тебе й там не обидили. Я зараз повернуся, пане капітан.
Капітан промовчав. Коли обер-лейтенант і солдат вийшли з залу, він голосно звернувся до старого, обвішаного хрестами полковника, що сидів за сусіднім столом:
— Як вам подобається цей вискочка?!
— Треба б поговорити з ним, — зауважив полковник. — Після обіду я це зроблю.
— О ні, дозвольте мені самому. Я вже зіпсую йому апетит.
Вони простягнули руки до салфеток, які вклав у склянки Малюк.
І раптом в залі зчинився переполох… Старий полковник помітив, що на його салфетці щось написано… Він розправив зім'ятий папір, начепив окуляри, перебіг написане очима. Потім різко, так, щоб усі почули, наказав:
— Переглянути салфетки на столах!
Музика обірвалася. Зашелестів папір. І кожен, хто був у залі, прочитав на своїй салфетці три слова: «Смерть за смерть!» і внизу підпис: «Народні месники».
Шульц (він щойно ввійшов до залу) взяв салфетку і відчув, як поза шкірою в нього пробіг морозець. «Ого! Вони й сюди пробралися!..»
— Директора! — зарепетував хтось несамовито.
— Зачинити двері, нікого не випускати! — вигукнув полковник.
У залі з'явився смертельно наляканий, круглий, як м'яч, маленький італієць з обрезклим обличчям. Він тільки перелякано запитував:
— Що? Що? Що?..
Прибігли солдати. Прибігли офіціантки. Збіглася вся прислуга «Дойче зольдатенхайм»…
Двері будинку зачинили, поставивши біля них фельджандармів.
Німці підозріливо поглядали один на одного. Почався обшук. Гітлерівців було багато, вони ледве вміщались у велетенському залі…
А вулиці Трієста жили в цю пору звичайним для військового часу життям.
Міський трамвай поволі повз угору. Серед пасажирів був обер-лейтенант і його супутник — білявий Малюк.
Трамвай зупинився, і вони пішли до виходу. Пасажири, посторонившись, дали їм дорогу. Коли повз людей ішов німецький солдат або офіцер, їхні обличчя немов кам'яніли.
Офіцер і Малюк відходили од трамвайних ліній, піднімаючись усе вище й вище, до мальовничих жовтих скель, які колись омивалися хвилями Адріатичного моря.
Зліва відкривався вид на долину. В долині темніли виноградники. Охайні будиночки здавалися звідси зовсім крихітними. А за будинками — скелясті гори, шпилі яких покриті обрідними соснами.
Містечко називалося Опчиною.
Обер-лейтенант і солдат зупинилися біля великої стрімкої скелі.
— Ось що, Васю, — стиха заговорив обер-лейтенант, звертаючись до Малюка. — Що це ти й справді надумався ходити по місту, обнявшись з Анжелікою?
Вася пустотливо посміхнувся:
— Так роблять усі німці.
— Не треба, Васю. Це може викликати в місцевих мешканців неприязнь до Анжеліки. А потім — Анжеліка дуже вродлива, іншим солдатам захочеться наслідувати твій приклад.
Обличчя у Васі стало серйозним, вицвілі брови насупились.
— Гаразд, — сказав хлопець. — Коли так треба, я більше не обніматиму Анжеліку.
«Ще зовсім хлопчисько!» подумав обер-лейтенант. Він вийняв з кишені годинник і глянув на циферблат.
— Дивно… Що б це мало означати?
— А скільки минуло часу?
— Тридцять одна хвилина.
— Треба тридцять.
Вони стривожено перезирнулися.
— Васю! — раптом почувся ззаду гарячий шепіт.
Обидва озирнулися на голос. Неподалік од них стояла схвильована Анжеліка. Щоки її палали. В цю мить вона була прекрасна, як ніколи, — так принаймні здавалося Васі.
— Ну як? — підійшовши до них, спитала Анжеліка.