Він витер хусткою лоба, помовчав, посмоктав порожню люльку і сховав її в кишеню.
— Нічого не поробиш… Імперіалісти! — розвів він руками.
І фраза ця прозвучала в нього якось по-особливому просто й переконливо: її вимовила людина, яка віддала боротьбі з імперіалістами все своє життя.
Найбільше був пригнічений Мехті. Він стояв у кутку намету, схрестивши на грудях руки й похмуро опустивши голову.
— Я був під Сталінградом, у Польщі, в Австрії, тут… — спроквола, ніби пригадуючи щось, сказав Мехті. — Страшно бувало… Але водночас і просто: на нас ішли фашисти, і треба було їх розбити, щоб на землі знову настав мир… А над землею, виявляється, нависла нова тінь… І все значно складніше, ніж я думав!
— Так, Мехті, нам намагаються перешкоджати, — сказав Сергій Миколайович.
— Але ж це союзники! Ми рятуємо їхні країни від Гітлера!..
— І народи будуть вдячні нам за це. А їхні правителі — ніколи.
Запона при вході в намет відхилилася, увійшов ординарець, чітко відрапортував:
— Зв'язковий з Трієста!
Це була Анжеліка, яку понад тиждень тому послали в Опчину. Вона привезла листа від групи товариша П.
Ферреро узяв в Анжеліки маленького конверта й відпустив її. Біля входу в намет дівчину нетерпляче ждав Вася.
Ферреро надів окуляри, витяг з конверта листа і перебіг його очима. Міфічний брат Анжеліки нудно розповідав про те, як він працює на тартаку; просив доглянути козу, прислати йому святкову сорочку. Розшифрувавши і прочитавши листа, Ферреро кинув його на стіл.
— Що пише товариш П.? — спитав Сергій Миколайович.
— Що Карранті й Чарлз Беннет, агент Федерального бюро розслідувань — одна й та ж особа.
Мехті ступив крок уперед. Сергій Миколайович посміхнувся:
— Одне до одного…
— Карранті — Чарлз Беннет! — повторив Ферреро, і йому стало ясним те, в чому навіть самому собі було боляче признатися. — його прислали до нас із штабу корпусу. Отже, угорців розстрілювала рука тієї ж людини, яка прислала Карранті…
— Але ж Карранті — американський розвідник, — суворо сказав Мехті.
Сергій Миколайович покрутив у руках целулоїдний прямокутник, що його залишив штурман Мак Джойс.
— Цікаво, що тут на карті помічений і потім закреслений саме квадрат 11.
Вася й Анжеліка знайшли Мехті на скелі. Як і раніше, перед ним стояло полотно, поруч лежав ящик з фарбами і пензлями. У Васі був піднесений настрій. Анжеліка знову біля нього!
— Усе малюєш? — посміхнувся Вася.
— І малюватиму! — вперто сказав Мехті.
— Коли ж ви її закінчите? — спитала Анжеліка.
— Мабуть, після того, як розпочне, — ущипливо промовив Вася.
— Скоро, Анжеліко, — серйозно відповів Мехті. — Тепер уже скоро. Для мене багато дечого стало ясним…
Так, задум його поступово набирав дедалі чіткішої, конкретнішої форми. Загалом усе повинно залишитися так, як він задумав: його солдат щасливий, що, перемігши, повертається додому. Та це щастя зрілої, загартованої в боях людини, яка багато що зрозуміла. Адже він був весь час поруч Мехті. Разом з ним бив гітлерівців. Разом з ним замислювався над подіями, що відбувалися навколо. Разом з ним мужнів — і думкою й серцем. Він, цей солдат, знав і про Чарлза Беннета, знав, що ті, хто підіслав Беннета, і надалі перешкоджатимуть людям будувати своє щастя. І треба бути готовим захищати це щастя, вистраждане, здобуте трудом і кров'ю. Солдат у Мехті впевнений у собі. Впевнений у майбутньому. Це завдяки йому на землі настав мир. Він ще в дорозі. Рідного села не видно. На небі клапті хмар, свинцевих, чорних. Дме вітер, напинаючи плащ-палатку солдата. Тремтить листя тополі. Земля темна, тверда. Нивами котяться хвилі, наче піниться море. Впевнено долаючи опір вітру, широко ступаючи, йде солдат. В його очах сувора рішучість. Вій міцно притискує до грудей свій автомат. Він крокує в напрямі світла — до сонця, що піднімається на сході. Він ніби прислухається до чогось тривожного, — могутній, готовий зустріти грудьми будь-які небезпеки на своєму шляху.
Не повинно бути ніяких зовнішніх ефектів. Хай усе буде природно, просто… Щоб не пишність була, а міць, сила!.. Так, тільки так…
На полотні народжується життя, яким його знав і розумів радянський солдат Мехті.
Ферреро і Сергій Миколайович походжали по галявині, коли до них підійшов ординарець і повідомив, що радист одержав шифровку: командира терміново викликають у штаб корпусу.
Полковник і Ферреро псрезирнулись. Що б це могло означати? Після останніх подій цеп виклик здавався підозрілим.