Зденек вийняв з кишені акуратно складену носову хусточку і, знявши пенсне, почав витирати запітнілі скельця.
Карранті сторопіло замовк…
Без пенсне в агента був зовсім інший вигляд. Високо підняті брови, чорні очі, трохи припухлі повіки… Коли б не волосся на лобі, то Зденека легко можна було б вважати за Михайла…
Рука Карранті намацала в кишені пістолет. Не пропускаючи жодного руху цієї людини, він трохи підвівся. Підвівся й Зденек.
— Що з вами? — сторожко спитав він, помітивши, як зблід Карранті.
— Ви не Зденек, — глухо процідив Карранті.
— Так, я не Зденек, — спокійно відповів співбесідник.
Ще ніколи в своєму житті Карранті не відчував такого страху, який він відчував перед Михайлом. Навіть перед мертвим Михайлом, бо він був переконаний, що убив його. Був перекопаний і водночас чомусь чекав його, нещадного і мстивого. Ось і зараз, чітко уявляючи собі, що ця людина не може бути Михайлом, Карранті мимохіть стискував у руці пістолет і ніяк не міг оволодіти собою.
— Хто ви? — крикнув Карранті.
— Я ж вам сказав, що мушу звикати до прізвища Зденек, — як і раніше спокійно відповів йому прибулий і спитав — Мене цікавить, чи знайдеться в цьому домі людина, яка вміє управляти яхтою?
Це був пароль. Карранті випустив свій пістолет і заспокоївся.
Зденек посміхнувся.
— Сідайте, — вже іншим голосом запропонував Карранті й сам опустився в крісло.
У Карранті раптом майнула думка, що цю людину можна легко видати за Михайла, оголосивши про це по всьому Трієсту, щоб місцеве населення наочно переконалося в його загибелі, і тим самим зламати волю простого люду і в Трієсті, і в його околицях. Це була путяща ідея.
— Послухайте-но, пане Зденек. Я ще нікому не говорив цього… А вам… вам, мабуть, скажу. Тільки слухайте уважно.
Зденек насторожився і надів пенсне.
— Зніміть-но цю річ, — поморщився Карранті, ніби пенсне заважало йому говорити. Нічого не розуміючи, Зденек зняв пенсне. Карранті взяв його з рук агента і відклав убік, визначивши досвідченим оком, що скельця пенсне звичайні.
— Вам, очевидно, доручили зайнятися й Михайлом? — спитав Карранті.
— Так. Самі німці ніяк не можуть його піймати, доводиться працювати за них нам!
— Так ось, — Карранті трохи подався вперед у своєму кріслі: — Михайла вже нема на світі!
У Зденека здивовано підвелися брови:
— А мені казали, що Михайло живий!
— Це застарілі відомості. Справа в тому, що я ще не повідомив наших про смерть Михайла.
Зденек недовірливо покрутив головою:
— А вибух на віа Фортуна?… А таємниче зникнення Росселіні?.. Кажуть, секретар дав свідчення, які підтверджують, що Росселіні викрав саме Михайло! Риси обличчя, повадки — все його!
— Ну, хіба мало людей можуть бути схожими на Михайла! До речі, й ви на нього схожі. А я сам, сам бачив, як Михайло віддав богові душу! Оцією рукою, — Карранті повільно, з напруженням стиснув у кулак свою сильну долоню, — я сам усадив йому ножа між лопатки. Після цього я й утік од партизанів… — він одкинувся на спинку крісла й глянув прямо в очі Зденекові. — Тепер вірите?
— Так чому ж ви нікому не сказали про це?.. Адже націсти добре заплатять за його голову!
— А чим я доведу, що Михайло мертвий?.. Партизани уперто приховують його смерть і продовжують диверсії в Трієсті! Бачите, навіть ви взяли під сумнів мої слова! — Карранті встав, підійшов до Зденека й поклав йому руку на плече — А двісті п'ятдесят тисяч — непогані гроші!.. Коли є голова на плечах, то з ними можна багато чого зробити.
— Чому двісті п'ятдесят тисяч, коли націсти обіцяють удвоє більше? — здивовано спитав Зденек.
Карранті дружньо поплескав його по плечі:
— Я готовий поділитися з вами, дорогий колего!
Зденек схвильовано стиснув ручки крісла.
— Що ви хочете цим сказати?
— Ви коли-небудь грали в любительських спектаклях?
— Ні.
— Тим краще, значить, у вас ще не зіпсований смак. Чи могли б ви на один день стати Михайлом? Слово честі, ви дуже схожі на нього. Адже мені легко встановити цю схожість: я знаю Михайла.
— А що я маю робити? — не зводячи очей з Карранті, видавив Зденек.