Щоб не привертати до себе уваги каральних загонів, які гасали повсюди, Мехті вирядився в костюм мандрівного художника, прихопив з собою етюдник. У призначеному місці він мав залишити все це і, переодягнувшись, іти в Трієст.
З-за пагорба виглянула уся в цвіту лісова яблуня, — вона самотньо росла серед молодих дубів, на гілках яких уже з'явилися перші крихітні блідозелені листочки. Мехті замилувався ніжними переливами барв… У яблуні перехід від білого кольору до світлорожевого майже не помітний, і, можливо, тому пелюстки здаються ефірними… Мехті постояв мить, зітхнув: треба було йти далі.
А Вася й Анжеліка весело гомоніли всю дорогу, сміялися, потім почали сперечатися: хто безпомилково визначить, яке дерево цвіте попереду. Тричі виграла Анжеліка, разів десять — Вася.
— Яблуня! Дика яблуня! — вигукнула Анжеліка й кинулася бігти вперед.
Вона бігла легко, але Вася не відставав од неї. Хлопець не гірше ніж Анжеліка навчився видиратися на гори. Ось він уже поруч з нею, простягає до неї руку, але вона вислизає від нього. Щоки в обох розчервонілися, очі горять… Вони зупиняються в кущах ялівцю. Перед ними хирляве невисоке дерево.
— Знову помилилася! — посміхається Вася і з виглядом знавця хитає головою. — Це не яблуня, а звичайнісінька груша. До того ж дика.
— Але чому груша? — протестує Анжеліка. — Я не згодна; це яблуня.
— Від того, що ти не згодна, яблука на ній все одно не виростуть! А виростуть груші — дрібні, кислі, справжнісінькі дикі груші! Бачиш, які квіти? Наче у вишні — білі, з дрібними пелюстками; і гілки сукуватіші, ніж у яблуні.
Анжеліка мовчить. Нарешті, зазнавши чергової поразки, весело заявляє.
— Ти справжній спеціаліст, Васю! Тобі б агрономом бути, — вона дивиться вперед на дорогу й квапить свого товариша. — Ходімо, Васю.
— Васильку, а не Васю! — посміхаючись, поправляє Вася і прискорює ходу.
Вздовж дороги ростуть горіхові дерева, стрункі, пишні каштани. Мехті не траплялося раніше бачити, як цвіте каштан. Він зупинився під крислатим деревом, подивився вгору. Ось хто по-справжньому святкував весну. Поміж молодим, лапатим листям біліла сила-силенна квіток. Вони були схожі на білі точені свічки. Каштан гордо пишався серед маслин і благородних лаврів.
З гір упали на землю довгі тіні. Замерехтіли перші зорі, і чим густішим ставав морок, тим яскравіше вирізнялися вони на чистому, безхмарному небі. Зорі висіли низько над землею. Здавалося, що варто лише видертись на шпиль гори і дістанеш он ту, крайню зірку…
— Знаєш, Анжеліко… — сказав Вася. — Після того, як у мене взяли кров для Мехті, я відчув себе щасливим… А ти зробила мене остаточно щасливим!
Анжеліка мовчала, напружено вдивляючись уперед: вона боялася випустити з поля зору силует Мехті, що маячив попереду. Та Мехті незабаром зник у густіючих сутінках. Анжеліка обернулася до Васі:
— Васю… не треба про це. Тобі просто здалося…
Проте Васю можна було переконати в чому завгодно, але не в тому, що Анжеліка не кохає його. Надто вже тісно переплелися їхні долі.
— Ти ж любиш мене, Анжеліко?
— Не говори так! — благала дівчина.
— Ні, говоритиму! Я не хочу, щоб ти мучилась. Я й сам втратив розум!..
А Анжеліку мучило саме те, що Вася нічого не хотів зрозуміти! Звичайно, він дорогий Анжеліці, так само дорогий, як і Михайло. І коли б з Васею щось трапилося, вона, мабуть, померла б з горя. Та це зовсім не те, про що він мріє. Однак Анжеліка не могла пояснити цього Васі й лише зітхнула. А Вася говорив тихо, натхненно:
— Пам'ятаю, коли я був піонером, ми влітку кожного дня ходили з хлопцями в ліс. А який ліс, Анжеліко! Там у нас була гойдалка, висока-висока. Бувало відштовхнешся з усієї сили й шугонеш під саме небо! А коли летиш униз, то здається, що під ногами нема ніякої опори! Мелькають дерева, а ти летиш, летиш, аж серце тьохкає! Ковзне над землею гойдалка, шугоне вгору, застигне на мить. Земля десь далеко внизу. Спокійно пасеться худоба. Потім знову летиш униз, і знову тьохкає серце! — Вася зачекав трохи й майже пошепки додав: — Так само тьохкає серце, коли я бачу тебе, Анжеліко. Сто разів на день побачу — сто разів тьохне. А в тебе… теж?
— Васю, — тихо, майже благально сказала Анжеліка. — Не треба про це. Війна ж, Васю!
— То й хай собі війна! Ми ж люди, Анжеліко! Ось порішимо фашистів і одружимося. Звичайно, для цього потрібно спочатку залишитися живими. Та навіть якщо й помремо… Прикро ж померти, не знаючи, що тебе кохають!