А Анжеліка раптом виразно уявила собі вулиці Трієста, де за кожним рогом чигає на них смерть. 1 вона, й Вася не раз бачили закатованих, повішених німцями людей. Вася знає, що його жде. І все-таки він рветься в бій. Сміливий, відвертий, чистосердечний юнак! І кохає він чисто й трохи наївно. Як він сказав? «Мелькають дерева, а ти летиш, летиш, аж серце тьохкає…» І він же не просить кохання, а просто вірить у нього, як вірить у все хороше, світле, як вірить у перемогу. Вася, Вася, він увесь як привільна російська пісня, така задушевна, людяна… Й Анжеліка любить слухати цю пісню. Та чи любить вона Васю?.. Ні, Анжеліка не може назвати коханням свої відносини з ним. Вася сказав їй, що кохає, але ніяким новим почуттям до нього не сповнилось її серце. Більше того, Вася говорив, а вона тільки й думала про те, що за кілька кроків од неї, попереду, йде людина, при згадці про яку серце її завжди захлюпує тепла хвиля. Та не варто про це думати. Їхнє життя суворе — ось і зараз перед очима стоять ці гори, шибениці в містах, дула автоматів. Смерть… смерть. Серце стискається, стискається… Острах за друзів, за себе! А ти нічим не виказуєш свого остраху, сміливо йдеш уперед, і поруч з тобою — Друг… Вася — друг. На кожному кроці на нього чигає смерть. І поки смерть поруч, Васі не треба знати, що йому не відповідають таким же коханням. Хай він залишається впевнений у своєму щасті, і хай окриляє його ця любов… Попереду ще стільки боїв.
Вона ласкаво взяла Васю під руку, навіть не усвідомлюючи всієї величі щойно прийнятого нею рішення.
Мехті, чекаючи своїх товаришів, сидів на камені й закаблуком неоковирного черевика копирсав землю. Поглянувши на Анжеліку й Васю, він трохи спохмурнів. Щось не сподобалося йому в їх настрої, — якісь незвичайні вони…
— Ви знаєте, чого ми йдемо в Трієст? — спитав Мехті.
— Аякже! Висадити в повітря кінотеатр… — здивовано промовив Вася.
— На кожній вулиці Трієста на нас чигають пастки, засідки…
— Ну то й що, хіба нам первина?
Ні, настрій був звичайний; можна йти далі.
Вони дійшли до села на узбережжі й постукали в хатину. зв'язкового, де мали переночувати, а наступного дня, одержавши німецьке обмундирування, вирушити в дорогу.
Мехті й Вася вирішили спати в сараї, на купі соломи, а Анжеліка в хаті, з господинею, яка й була зв'язковим підпілля, керованого товаришем П.
Господиня принесла в череп'яній мисці холодну козлятину. Мехті з апетитом з'їв свій шматок, хоча м'ясо виявилося несолоним: у хаті не було солі. В них, у Баку, звикли до баранини; козлятину не любили. А зараз Мехті міг би з'їсти аж три шматки і хоч би що! Все, все інакше на війні. Походжає собі, наче й не було нічого, корсіканець Дюез, а в мирний час він не вставав би з лікарняного ліжка. У Ферреро хворе серце, він носить з собою склянку з нітрогліцерином, а ніхто про це й не знає. Та й сам він за справами забуває про своє серце.
Людина не може відчувати два болі одночасно, на менший біль вона не звертає уваги.
Мехті був дуже стомлений і швидко заснув. А Вася й Анжеліка довго ще стояли біля дверей сарая.
Кінотеатр вміщав близько восьмисот чоловік. Німці щодня, для підтримки в солдатів і офіцерів бойового духу, демонстрували їм фільми, в яких розповідалося про «непереможність» німецької армії.
Анжеліка мала дізнатися в місті, коли почнеться сеанс (він призначався кожного дня в різний час, але завжди надвечір), і повідомити про це своїм товаришам. Вирішили ввійти в місто з різних кінців: Анжеліка з півночі (там якраз був кінотеатр), а Мехті й Вася з півдня; вони домовилися, що почекають Анжеліку на набережній, у парадному одного з будинків.
Недалеко від міста попрощалися.
— До зустрічі! — махнула рукою Анжеліка й повернулася, щоб піти.
— Анжеліко! — стиха гукнув її Вася. Мехті з делікатності підійшов убік. Анжеліка ступила до Васі.
— Бережи себе! — сказала вона голосно, так, щоб і Мехті чув її слова: адже вони призначалися й для нього.
— Будь і ти обережною, Анжеліко.
— До скорої зустрічі, Васю!
Анжеліці хотілося сказати кілька слів і Мехті, та вона не наважилась. Вася посміхнувся до дівчини:
— Чекатиму тебе, Анжеліко!
… За півгодини Анжеліка вже наближалася до одноповерхового будинку, схожого на величезний барак. З темряви долинав сміх і вереск жінок, що примостилися перед кінотеатром на похапцем збитих лавочках.
— Ей, панянко! — покликав хтось Анжеліку. — Підійди-но до мене!
Анжеліка підійшла до розмальованої, напахченої жінки, яка томно розсілася на лавці. Очі в жінки були трохи приплющені, зіниці здавалися засклілими… «Наркоманка, чи що?» з неприязню подумала Анжеліка. Змірявши Анжеліку поглядом, жінка запропонувала: