– О це був божевільний тип, ото! Як я його розумію! Я колись знав тисячі таких хлопців, вони всі однакові, їхній мозок працює, як стандартний годинник, о, безкінечні розгалуження, нема часу, нема часу… – Він завів машину, згорбився над кермом і погнав геть з Ель-Пасо. – Нам залишається підбирати автостоперів. Упевнений, що когось знайдемо. Гоп! Гоп! Поїхали. Обережно! – крикнув він мотоциклісту, обігнав його, прослизнув повз вантажівку, і вискочив за межі міста.
За річкою сяяли дорогоцінні вогники Хуареза, і сумна суха земля, і дорогоцінні зорі Чіхуахуа. Мерілу краєм ока дивилась на Діна, так само, як дивилась на нього через усю країну і назад, – похмуро й сумно, наче хотіла відрізати його голову і заховати її у своїй шафі, із заздрісним та болісним коханням до нього, настільки вражаюче самовідданого, цілковито несамовитого і нервового, і божевільного, усмішка її була сповнена лагідного безумства і темної заздрості, вона мене в ній лякала, кохання, яке ніколи не дасть плодів, і вона це знала, бо, коли дивилась на його кістляве обличчя шибеника, замкнуте й неуважне, вона знала, що він занадто шалений. Дін був упевнений, що Мерілу – шльондра; він якось мені сказав, що вона була па-талогічною брехухою. Проте, коли вона так на нього дивилась, це таки була любов; і коли Дін це помічав, він завжди звертав до неї свою штучну кокетливу посмішку, тремтів віями, оголював білосніжні зуби, хоча лише недавно дрімав у своїй вічності. Потім ми з Мерілу засміялись – і Дін не виглядав заклопотаним, лише дурнувато посміхнувся, наче сказав: «Чи нам усім так весело?» Ось і все.
На виїзді з Ель-Пасо, у темряві, ми побачили маленьку згорблену постать з витягнутою рукою. Це був наш обіцяний автостопер. Ми зупинились і здали назад до хлопця.
– Скільки в тебе грошей, малий? – Малий не мав грошей; йому було сімнадцять – блідий, дивний, з одною недорозвинутою покаліченою рукою і без валізки.
– Чи він не милий? – сказав Дін, серйозно на мене глянувши. – Давай, сідай, хлопче, ми тебе довезем. – Малий відчув свій шанс. Він сказав, що має тітку в Туларі, Каліфорнія, якій належав продуктовий магазин і, як тільки ми туди доберемось, дасть нам грошей. Дін качався по підлозі від сміху, все так нагадувало малого з Північної Кароліни. – Так! Так! – кричав Дін. – У нас у всіх є тітки; ну, давай, давай поїдемо і заглянемо по дорозі до всіх тіток і дядьків у продуктових магазинах! – Таким чином у нас з'явився новий пасажир, і, як виявилось, він був чудовим малим. Він ні слова не промовив і лише слухав нас. Після хвилини Дінових балачок він, напевно, думав, що сів у машину психів. Він розповів, що їхав автостопом з Алабами в Орегону, де був його дім. Ми запитали, що він робив у Алабамі.
– Я поїхав навідатись до свого дядька; він сказав, що має для мене роботу на лісопилці. З роботою нічого не вийшло, ось я й повертаюсь додому.
– Повертаєшся додому, – сказав Дін, – повертаєшся додому, так, я знаю, ми довезем тебе додому, як мінімум до Фріско.
Але в нас не було грошей. Тоді я згадав, що можу позичити п'ять доларів у мого давнього товариша Хела Хінгема в Туксоні, Арізона. Одразу Дін сказав, що все вирішено, і ми їдемо в Арізону. Так і сталось.
Вночі ми проїхали Лас-Кручес, Нью-Мексико і на світанку приїхали в Арізону. Я прокинувся з глибокого сну й побачив, що всі сплять, немов ягнята, а машина припаркована чорт-зна де, бо я не міг роздивитись через запітнілі вікна. Я вийшов з машини. Ми були в горах – світанок був, як у раю, прохолодне пурпурове повітря, червоні гори, смарагдові пасовища в долинах, роса і мінливі хмари золота; на землі – нори ховрашків, кактуси, мескітні дерева. Настав час мені сідати за кермо. Я посунув Діна та малого і спустився з гори на нейтралці, щоб заощадити бензин. Так я в'їхав у Бенсон, Арізона. Я згадав, що в мене є кишеньковий годинник, який Роко нещодавно мені подарував на день народження, він коштував чотири долари. На заправці я запитав, чи в Бенсоні є ломбард. Він був біля заправки. Я постукав, хтось устав із ліжка, і за хвилину я отримав долар. Гроші пішли в бак. Тепер ми мали досить бензину, щоб доїхати до Туксона. Але раптом, щойно я збирався поїхати, з'явився величезний патрульний з пістолетом і попросив мої документи.
– Права у цього хлопця позаду, – сказав я.
Дін та Мерілу спали під покривалом. Коп наказав Діну вийти. Раптом він вихопив пістолет і закричав:
– Руки вгору!
– Офіцере, – я чув, як говорив Дін сміховинним і нервовим тоном, – офіцере, я тільки застібав ширінку.
Навіть коп майже посміхнувся. Дін вийшов – брудний, обшарпаний, у майці, чухаючи живіт і лаючись, перебираючи всю машину в пошуках своїх прав. Коп порився в нашому багажнику. З документами був порядок.
– Я лише перевіряю, – сказав він, широко посміхаючись. – Можете їхати далі. Бенсон справді непогане містечко; вам, можливо, сподобається, якщо тут поснідаєте.
– Так, так, так, – сказав Дін, зовсім не звертаючи на нього увагу, і від'їхав.
Ми всі зітхнули з полегшенням. Поліція підозріло дивиться на молодь, яка приїжджає в нових машинах без копійки в кишені та здає годинники в ломбард.
– Вони завжди заважають, – сказав Дін. – Але цей значно кращий, ніж той щур у Вірджинії. Вони хочуть своїми арештами в новини потрапляти; думають, що кожна машина – якась велика банда з Чикаго. їм більше нічого робити.
Ми поїхали далі в Туксон.
Туксон знаходиться у мальовничій річковій долині, укритій мескітними заростями; над ним височіє засніжений хребет Каталіна. Місто було цілковито перерите будівництвом; люди – тимчасові, дикі, амбіційні, зайняті та щасливі; шнурки з білизною, трейлери; хаотичний центр, обвішаний плакатами; все було дуже каліфорнійське. By-лиця Форт-Лоуелл-Роуд, де жив Хінгем, тяглася поміж чарівних річкових дерев посеред плоскої пустелі. Ми побачили Хінгема, він самотньо тинявся двором. Він був письменником; приїхав працювати в тиші над своєю книжкою – високий, мускулистий, сором'язливий сатирик, котрий зажди щось бубонить, відвернувши голову, і завжди каже смішні речі. Його дружина й дитина були з ним у глиняній хатинці – маленький будиночок, збудований його вітчимом-індіанцем. Його мати жила за два будинки у своєму власному домі. Це була енергійна американська жінка, яка любила кераміку, прикраси та книжки. Хінгем чув про Діна з листів із Нью-Йорка. Ми опустились на нього, немов хмара, кожен із нас був голодний, навіть Альфред, каліка-автостопер. Хінгем був у старому светрі та курив люльку на різкому пустельному повітрі. Вийшла його мама і запросила нас на кухню поїсти. Ми зварили локшину в величезному баняку, а потім поїхали на роздоріжжя в алкогольну лавку, де Хінгем поміняв чек на п'ять доларів і дав мені гроші. Прощання було коротким.
– Мені справді було приємно, – сказав Хінгем, дивлячись убік.
За деревами, через піски, червоним світлом горіла велика неонова вивіска придорожнього трактиру. Хінгем завжди ходив туди на пиво, коли втомлювався писати. Він був дуже самотній і хотів повернутися назад у Нью-Йорк. Було сумно бачити, як у темряві зникає його висока постать, поки ми від'їжджали, так само, як усі ті інші силуети у Нью-Йорку та Новому Орлеані, – вони невпевнено стоять під безкраїми небесами, в яких усе тоне. Куди їхати? Що робити? Навіщо? – Спати. Проте ця дурна шайка гнала далі.
Розділ дев'ятий
НА ТЕМНІЙ дорозі на околиці Туксона ми побачили ще одного автостопера. Це був сезонник із Бейкерс-філда, Каліфорнія, який розповів нам свою історію.
– Чорт, я залишив Бейкерсфілд на машині з бюро подорожей і забув свою гітару в багажнику іншої машини, і вони ніколи не з'явились – ні гітара, ні ковбої; бач, я -музикант, їхав у Арізону грати з Сейджбраш Бойз Джоні Макауа. Ось, хай йому чорт, я в Арізоні, без гроша, і гітару мою вкрали. Ви, хлопці, підкиньте мене назад до Бейкерс-філда, і я візьму грошей у брата. Скільки треба? – Нам потрібно було три долари, щоб заправитись і доїхати у Фріско з Бейкерсфілда. Тепер у машині було п'ятеро.
– Доброго вечора, мем, – сказав він, піднявши капелюха перед Мерілу, і ми поїхали.
Посеред ночі ми проїхали гірською дорогою над вогнями Палм-Спрінгс. На світанку засніженими перевалами, ми просувались у бік містечка Мохейва, яке було дверима до великого перевалу Техачапі. Сезонник прокинувся і розповідав смішні історії; милий маленький Альфред сидів, усміхаючись. Сезонник розказав нам про чоловіка, який пробачив своїй дружині те, що вона в нього стріляла, та витяг її з в'язниці лише заради того, щоб вона стріляла в нього вдруге. Ми проїжджали жіночу в'язницю, коли він це розповідав. Перед нами виднівся перевал Техачапі. Дін сів за кермо і вивіз нас просто на вершину світу. Ми проїхали величезний прихований цементний завод у каньйоні, потім почали з'їжджати. Дін заглушив двигун, витиснув зчеплення, і робив усе можливе, обганяючи та повертаючи, без допомоги акселератора. Я міцно тримався. Інколи дорога трішки піднімалась угору; Дін обганяв усі машини без жодного звуку, на самій інерції. Він знав кожен ритм і кожен удар першокласного об'їзду. Коли настав час повернути ліворуч, навколо низької кам'яної стіни, яка здіймалася над землею, він нахилився вліво, напружено тримаючи кермо; а коли настав час знову повернути праворуч, за скелею ліворуч від нас, він нахилився праворуч, примусивши мене та Мерілу нахилитися разом із ним. Таким чином ми пливли вниз, у долину Сан-Хуакін. Вона розляглася за милю від нас – буквально підлога Каліфорнії – з наших висот вона виглядала зелено і прекрасно. Ми проїхали тридцять миль без бензину.