Дін встав з криками:
– Боже! Так!
Він зводить руки, ніби для молитви, увесь укритий потом:
– Селе, Слім знає час, він знає час.
Слім сідає за піаніно й бере дві ноти, дві до, потім ще дві, потім одну, і раптом великий кремезний басист прокидається і усвідомлює, що Слім грає «До-Джем блюз», і він закидає свій великий вказівний палець на струни й починається біт, і всі розкачуються, а Слім виглядає таким же сумним; вони півгодини видають джаз, а потім Слім божеволіє, хапає бонги і грає надзвичайно швидкий кубинський біт і кричить божевільні речі іспанськими, арабськими, перувіанськими діалектами, потім єгипетською, далі кожною відомою йому мовою, а знає він безліч. Нарешті сет закінчився; кожен сет триває дві години. Слім Гаярд оперся на стовп і сумно дивиться на голови людей, які підходять із ним поговорити. Бурбон прослизнув йому в руку:
– Бурбо-оруні – вам дяко-оруні…
Ніхто не знає, де Слім Гаярд. Діну якось приснився сон, у якому він був вагітний і його живіт розпух та посинів, поки він лежав на газоні біля каліфорнійської лікарні. Під деревом, у компанії кольорових чоловіків сидів Слім Гаярд. Він подивився на нього відчайдушними очима матері. Слім сказав:
– Ось так тако-оуруні. – Дін підійшов до нього, до свого Бога; він думав, що Слім – Бог; він метушився і кланявся йому та запропонував приєднатися до нас.
– Чудово-оуруні, – сказав Слім; він приєднається до будь-кого, проте не обіцяє бути присутнім духом. Дін знайшов стіл, купив випивку і напружено сидів напроти Сліма. Слім мріяв над його головою. Щоразу, коли Слім казав: «Оуруні», Дін казав: «Так!» Я сидів із цими двома божевільними. Нічого не відбувалось. Для Сліма Гаярда весь світ був одним великим оуруні.
Тієї ночі я зацінив Абажура на перехресті Філмора та Гірі. Абажур – великий кольоровий чувак, який приходить у музичне Фріско в пальто, капелюсі та шарфі, вистрибує на сцену й починає співати; на його чолі вібрують вени; він вигинається назад та кожним м'язом своєї душі видуває могутній блюз сирен; співаючи, він кричить на людей:
– Не вмирайте, щоб потрапити в рай, починайте з «Доктором Пепером» і закінчуйте віскі! – Його голос перекрикує все. Він корчить міни, вигинається, він робить геть усе. Він підійшов до нашого столу, нахилився і сказав:
– Так!
Потім він вивалився на вулицю й пішов до іншого кабаку. Ще є Коні Джордан – божевільний, який співає і розмахує руками, забризкує всіх потом, перекидає мікрофон і верещить, як жінка; його можна побачити пізно вночі, втомленого, слухаючи безумні джазові сети у «Схові Джеймсона», з великими круглими очима і обвислими плечима: його погляд націлений на порожнечу і випивку. Я ніколи не бачив настільки божевільних музикантів. У Фріско всі видавали шалений джаз. Так ми з Діном вештались по Сан-Франциско, поки я не дістав свій наступний солдатський чек та не зібрався їхати додому.
Чого я досяг, приїхавши у Фріско, сам не знаю. Каміл хотіла, щоб я поїхав геть; Діну було начхати. Я купив буханець хліба та м'ясо і зробив собі десять бутербродів, щоб знову переїхати країну; вони всі згниють, поки я доберусь до Дакоти. Минулої ночі Дін збожеволів і знайшов Мерілу в центрі міста, ми сіли в машину й поїхали в Річмонд через затоку навідатись у негритянські джазові забігайлівки на нафтових полях. Мерілу сіла, а якийсь кольоровий тип висмикнув з-під неї стілець. Чорні дівчата причепились до неї зі всілякими непристояними пропозиціями. До мене також чіплялись. Дін невгамовно бігав навкруги. Це був кінець; я хотів забратися звідти геть.
На світанку я спіймав свій нью-йоркський автобус і попрощався з Діном та Мерілу. Вони просили пару моїх бутербродів. Я відповів – ні. Це була похмура хвилина. Ми всі думали, що більше один одного не побачимо і нам було начхати.
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
Розділ перший
НАВЕСНІ 1949 р. я мав декілька доларів, заощаджених із моїх солдатських освітніх чеків, і я поїхав у Денвер, плануючи там оселитися. Я уявляв себе в Середній Америці, патріархом. Я був самотнім. Там не було нікого – ні Бейба Раулінса, ні Рея Раулінса, ні Тіма Грея, ні Беті Грей, ні Роланда Мейджора, ні Діна Моріарті, ні Карло Маркса, ні Еда Данкела, ні Роя Джонсона, ні Томі Снарка, нікого. Я блукав по Кьортіс-стріт і Ларімер-стріт, деякий час працював у оптовому фруктовому магазині, де мене майже взяли на роботу в 1947-му – найтяжча робота в моєму житті; якось я та малі японці мали вручну перемістити вантажний вагон вагою сто футів, використовуючи допотопний домкрат, який рухав вагон лише на четверть дюйма з кожним ривком. Я тягав ящики з гарбузами з льодяної підлоги морозильних камер на пекуче сонце. В ім'я Господа і всього святого, навіщо?
Я блукав у сутінках і відчував себе пилинкою на поверхні сумної червоної землі. Я пройшов повз готель Вінд-зор, де Дін Моріарті жив зі своїм батьком у часи депресії в 30-х, і так само, як у минулому, я всюди шукав сумного казкового бляхаря з моєї уяви. Ти або знаходиш когось, хто нагадує тобі твого батька в таких місцях, як Монтана, або шукаєш батька свого товариша там, де його вже нема.
Бузковим вечором я йшов посеред ліхтарів 27-ї вулиці та Велтона, кожен мій м'яз болів; я бажав бути негром, думаючи, що для екстазу мені не вистачало всього найкращого, що пропонував білий, – не вистачало життя, щастя, розваг, темноти, музики, не вистачало ночі. Я зупинився біля невеличкого сарайчика, де чоловік продавав гострий червоний чилі в паперових коробочках; я його купив і їв, прогулю-чись темними таємничими вуличками. Я хотів бути денверським мексиканцем або навіть бідним запрацьованим япон-чиком, усім, крім того, ким я так безпросвітно був; я – білий розчарований чоловік. Усе моє життя я мав білі амбіції; саме тому я покинув таку чудову жінку, як Тері в долині Сан-Хоакін. Я проминав темні веранди мексиканських і негритянських будинків; там були м'які голоси, час від часу з'являлося сутінкове коліно таємничої привабливої дівчини і темні обличчя чоловіків за плотами, вкритими кущами троянд. Маленькі діти сиділи, немов мудреці, у древніх кріслах-качалках. Група кольорових жінок пройшла повз мене, і одна з молоденьких, відірвавшись від материнського вигляду старших, швидко підбігла до мене: – Привіт, Джо!
Раптом вона побачила, що я не Джо, і червоніючи, побігла назад. Я так хотів бути Джо. Я був лише самим собою, Селом Парадайзом, сумним чоловіком, прогулювався бузковою пітьмою, нестерпно солодкого вечора, сподіваючись перекинутись словом із щасливими, правдивими й захопленими неграми Америки. Занедбані райони нагадали мені Діна та Мерілу, які з дитинства добре знали ці вулиці. Я так хотів їх знайти.
На перехресті 23-ї вулиці та Уелтона грали у софтбол під світлом прожекторів, які освітлювали й газові балони. Велика захоплена публіка викрикувала під час кожного пасу. Дивні молоді герої всіх різновидів, білі, кольорові, мексиканці, чисті індіанці, усі були на полі, граючи з болісною серйозністю. Дітвора з пісочниці, от і все. Ніколи у своєму житті спортсмена я не дозволяв собі так грати перед сім'ями, дівчатами, місцевими дітьми, вночі, під ліхтарями; це був коледж, серйозний, тверезий; без усякого дитячого й людського щастя. Зараз було запізно. Біля мене сидів старий негр, який, як виявилось, кожного вечора дивився матчі. Біля нього сидів старий білий волоцюга; потім мексиканська сім'я, потім якісь дівчата, якісь хлопці – все людство, вся братія. Ох, сум світла уночі! Молодий пітчер був схожий на Діна. Гарненька білявка серед натовпу нагадувала Мерілу. Це була Денверська Ніч; усе, що я робив, – це лише помирав.
Там у Денвері, там у Денвері Я лише помирав
Через дорогу на своїх ґанках сиділи негритянські сім'ї, розмовляючи й дивлячись на зорі крізь дерева, відпочиваючи у спокої та інколи звертаючи увагу на гру. Тим часом багато машин проїхало повз і зупинилось на червоне світло світлофора. Все було збудженим, і повітря сповнилось вібраціями щасливого життя, яке ще нічого не знає про розчарування, «біле горе» і таке інше. Старий негр тримав банку пива в кишені свого пальто; він її згодом відкрив; старий білий чоловік заздрісно косився на банку та рився в кишені, щоб побачити, чи він теж може купити собі банку пива. Як я помирав! Я пішов далі.