Я пішов відвідати багату дівчину, мою знайому. Вранці вона витягла стодоларову купюру зі своїх шовкових колготок і сказала:
– Ти весь час говориш про подорож у Фріско; раз так, бери це і їдь веселитись.
Так усі мої проблеми вирішились, і я спіймав машину в бюро подорожей за одинадцять доларів на бензин до Фріско і погнав через увесь край.
Машину вели двоє хлопців; вони сказали, що працюють сутенерами. Ще двоє хлопців були пасажирами, як і я. Сидіти було тісно, тож кожен думав про своє. Ми переїхали перевал Берто, виїхали на велике плато, потім Табер-наш, Трабелсома, Кремліига; перевал Заячі Вуха до Стрім-боут-Спрінгс, і вирвались на простір; п'ятдесят миль об'їзду в куряві; потім Крейг і Велика Американська Пустеля. Переїжджаючи кордон між Колорадо та Ютою, я побачив у небі Господа у формі велетенських золотих пекучих хмар, які неначе показували на мене пальцем і казали:
– Проїжджай і їдь далі, ти на дорозі в рай.
Ох, ну що ж, мене більше цікавили старі прогнилі вагончики та більярдні столи біля лотка з кока-колою, де були хатки та пошарпані негодою вивіски, які тремтіли на примарному, таємничому пустельному вітрі, промовляючи: «Тут жив Біл Гримуча Змія» або «Тут роками жила Беззуба Енні». Так, погнали! У Солт-Лейк-Сіті сутенери перевірили своїх дівчат і ми поїхали далі. Я не встиг отямитись, як посеред ночі знову побачив казкове місто Сан-Франциско, розпростерте над затокою. Я одразу побіг до Діна. Тепер він мав маленький будиночок. Я вмирав від цікавості дізнатися, що у нього в голові та що зараз станеться, бо за мною вже нічого не стояло, усі мої мости згоріли і мені на все було начхати. Я постукав у його двері о другій ранку.
Розділ другий
ВІН підійшов до дверей зовсім голий, йому було начхати, навіть, якщо б там стояв сам президент. Він приймав світ сирим.
– Сел! – сказав він з непідробним здивуванням. – Я не думав, що ти це все ж таки зробиш. Ти нарешті приїхав до мене.
– Ага, – сказав я. – Все в мені розвалилось. А як твої справи?
– Не дуже, не дуже. Але нам треба обговорити мільйон речей. Селе, нарешті настав час нам з тобою поговорити і з усім розібратись.
Ми погодилися, що час настав, і зайшли всередину. Моя поява була, немов прихід дивного злого янгола в дім білосніжних ягнят, і щойно ми з Діном почали збуджено розмовляти на кухні, як це викликало плач нагорі. Все, що я казав Діну, відгукувалось диким тремтінням та шепотом: «Так!» Каміл знала, що станеться. Як виявилось, Дін затих на декілька місяців; тепер з'явився янгол, і Дін знову божеволів.
– Що з нею таке? – прошепотів я. Він сказав:
– Вона стає все гіршою й гіршою, чувак, вона плаче і вчиняє скандали, не дає мені побачити Сліма Гаярда, злиться щоразу, як я запізнююсь, а коли я залишаюся вдома, то не розмовляє зі мною і каже, що я справжнє чудовисько. – Він побіг нагору заспокоїти її. Я чув, як Каміл кричала:
– Ти брехун, ти брехун, ти брехун!
Я використав можливість подивитися на їхній чудовий дім. Це був двоповерховий, кривий, розвалений котедж посеред висоток на верхівці Російської гори з видом на затоку; він мав чотири кімнати, три нагорі і одну велетенську підвальну кухню внизу. Кухонні двері відкривались на зелений двір з натягнутими шнурками білизни. На кухні була комора, де стояли Дійові черевики, досі з ночі вкриті закам'янілим техаським болотом, коли «Гадсон» застряг у річці Бразос. Звичайно «Гадсона» вже не було; Дін далі не зміг його виплачувати. Він узагалі не мав машини. На підході була їхня друга випадкова дитина. Страшно було чути, як ридає Каміл. Ми не могли цього витримати і пішли купити пива та принесли його на кухню. Каміл нарешті заснула або всю ніч тупо дивилась у темряву. Я не уявляв, що наспраді було не так; можливо, Дін довів її до божевілля.
Після мого останнього від'їзду із Сан-Франциско Дін знову божеволів за Мерілу і місяцями стежив за її квартирою на Дівісадеро, куди кожної ночі вона приводила іншого моряка; він заглядав у щілину поштової скриньки та бачив її ліжко. Там він бачив Мерілу, розпростерту біля хлопця. Він, як тінь, ходив за нею містом, бо хотів зібрати незаперечні докази того, що вона справді шльондра. Він любив її, він божеволів від неї. Нарешті зовсім випадково йому до рук потрапила «погана зеленка», як кажуть у цій справі – зелена, необроблена марихуана – і він забагато її викурив.
– У перший день, – розповів він, – я, немов дошка, лежав у ліжку й не міг ні рухатись, ні говорити; я просто дивився, широко розплющивши очі. Я чув у голові якесь гудіння, бачив чудові різнокольорові видіння і відчував себе чудово. На другий день усе до мене прийшло, УСЕ, що я коли-небудь робив, або знав, або читав, або чув, або тільки пропонував, прийшло до мене і реорганізувало себе в моїй голові у новій логічній структурі, але тому, що я не міг нічого думати про внутрішні проблеми, утримати й задовольнити здивування та вдячність, яку я відчував, я весь час казав: «Так, так, так, так». Не голосно. Просто «Так», дуже тихо, і ці видіння на зеленому чаї тривали три дні. За той час я все зрозумів, усе моє життя було вирішене, я знав, що люблю Мерілу, я знав, що повинен знайти свого батька, хоч би де б він був, і врятувати його, я знав, що ти – мій товариш, і таке інше, я знав, наскільки крутий Карло Маркс. Я знав тисячі речей про тисячі людей повсюди. На третій день у мене почались страшні кошмари наяву, і вони були настільки страшні та бридкі, що я просто лежав, тримаючись руками за коліна, я стогнав: «О, о, о, о…» Мене почули сусіди та викликали лікаря. Каміл з дитиною поїхала до своїх батьків. Увесь район був схвильований. Вони зайшли і знайшли мене у ліжку з розкинутими руками. Селе, я побіг до Мерілу із залишками цього чаю. І знаєш, що все те саме сталось з цією дурепою? – Ті самі видіння, та сама логіка, те саме остаточне рішення про все, погляд на правду як один болісний шматок, який приводить до кошмарів і болю, – брр! Тоді я знав, що люблю її так сильно, що хочу її вбити. Я побіг додому і бився головою об стіну. І побіг до Еда Данкела; він повернувся у Фріско з Галатеєю; я запитав у нього про знайомого нам хлопця, в якого є пістолет, я пішов до нього, купив пістолет, побіг назад до Мерілу, заглядав у щілину для листів, вона спала з якимось типом, я мусив відступити й подумати, і вернувся за годину. Я туди увірвався, вона була одна – я дав їй пістолет і наказав мене застрелити. Я попросив її укласти солодкий пакт смерті. Вона не хотіла. Я сказав, що один із нас має померти. Вона сказала – ні. Я бився головою об стіну. Чувак, я був божевільний. Вона тобі розкаже, вона мене відговорила.
– А потім що сталося?
– Це було багато місяців тому – після того, як ти поїхав. Вона врешті вийшла заміж за продавця старих машин, цей козел обіцяв мене вбити, якщо знайде, і, якщо треба, я себе захищатиму, я його вб'ю і сяду в Сан-Квентін, бо, Селе, ще якась біда, яка б вона не була, – мене садять у Сан-Квентін на довічне – і це мій кінець. З поганою рукою і все таке. – Він показав мені свою руку. У всій цій збудженій атмосфері я не помітив, що він мав страшну травму руки. – Я вдарив Мерілу в лоб двадцять шостого лютого о шостій вечора – якщо точніше, о шостій десять, бо я пам'ятаю, що мені треба було на поїзд через годину і двадцять хвилин, – це був останній раз, коли ми бачились і останній раз, коли ми все вирішили, і тепер слухай ось що – мій великий палець відскочив від її лоба і вона навіть синяка не мала, і навіть посміялась, але мій великий палець зламався біля зап'ястя, і якийсь жахливий лікар вправив кості на місце і тричі накладав гіпс; у цілому я провів двадцять три години на твердих лавках, чекаючи, і так далі, і в останньому гіпсі у мій палець був вставлений штифт для витяжки, тому коли в квітні вони зняли гіпс, штифт вніс у кістку інфекцію, і в мене розвинувся остеомієліт, який з часом став хронічним, і після операції, яка була невдалою, та місяця у гіпсі довелося ампутувати маленький шматочок кінчика пальця.
Він розмотав пов'язку й показав мені. Під нігтем не було півдюйма плоті.
– Все ставало гірше й гірше. Мені треба було утримувати Каміл і Емі, тому я працював, якомога швидше – я був формовником на «Фаєрстоуні», я опрацьовував відновлені шини, а потім вантажив велетенські стон'ятдеся-тикілограмові шини – я міг працювати лише здоровою рукою і весь час травмував хвору – знову її зламав, знову її вправляв, і знову вона пухне і запалюється. Тому тепер я доглядаю дитину, а Каміл працює. Бачиш? Яка ж це біда така сталась, мене класифікували три-А; помішаний на джазі Моріарті має хворий зад, його дружина коле йому тричі на день пеніцилін для великого пальця, від чого з'являється кропивниця, бо в нього алергія. Він має за місяць прийняти шістдесят доз соку Флемінга. Він мусить пити таблетки кожні чотири години, щоб боротися з алергією від соку. Він п'є кодеїновий аспірин від болю в пальці. Йому потрібна операція на нозі через запалену кісту. Він встає кожного понеділка о шостій годині ранку, щоб почистити зуби. Він ходить до лікаря двічі на тиждень зі своєю ногою на консультацію. Щовечора він п'є сироп від кашлю. Він весь час шморгає носом, який провалився під сідловиною, там, де кілька років тому зробили операцію. Він втратив великий палець на своїй руці, якою маю кидати. Найкращий кидач м'яча на сімдесят ярдів у історії виправної колонії штата Нью-Мексико. І, не дивлячись на все це, я ніколи не почувався краще і щасливіше, і так чудово бачити, як маленькі дітки граються на сонці, і який я радий бачити тебе, мій дорогий прекрасний Селе, і я знаю, я знаю, що все буде добре. Ти побачиш її завтра, моя чарівна красуня дочка вже може сама стояти по тридцять секунд, вона важить двадцять два фунти і має двадцять дев'ять дюймів у довжину. Я нещодавно дізнався, що вона на тридцять один і чверть відсотка англійка, на двадцять сім з половиною відсотка ірландка, на вісім і три чверті відсотка голландка, на сім з половиною відсотка шотландка і на сто відсотків красуня. – Він щиро привітав мене із завершеною книжкою, яку схвалив видавець. – Ми знаємо дитя, Селе, ми старіємо, кожен із нас, помаленьку, і пізнаємо всілякі речі. Те, що ти мені розповідаєш про своє життя, я добре розумію, я завжди цінував твої почуття, і тепер ти справді готовий зустріти дуже гарну дівчину, якщо ти, звичайно, зможеш її знайти, і зробити її розум твоєю душею, як я сам завжди намагався з моїми бісовими жінками. Чорт! Чорт! Чорт! – кричав він.