Ми з Діном підійшли з ним поговорити. Ми запросили його до нас у машину. У машині він раптом закричав:
– Так! Нічого не люблю більше ніж гарні гулянки! Куди поїдемо? – Дін скакав і маніакально реготав.
– Потім! Потім! – сказав тенор. – Я попрошу свого хлопця підкинути нас до «Схову Джеймсона», мені треба співати. Чувак, я живу, щоб співати. Співаю «Заплющ свої очі» вже близько двох тижнів – нічого іншого співати не хочу. А чим ви, хлопці, займаєтесь?
Ми розповіли, що через два дні поїдемо в Нью-Йорк.
– Боже, я ніколи не був у Нью-Йорку, а кажуть там справді чітке місто, але мені гріх нарікати на те, де я зараз. Я, знаєте, одружений.
– О, справді? – зрадів Дін. – І де ж твоя кохана сьогодні?
– Ти про що? – сказав тенор, скоса глянувши на нього. – Я тобі сказав, що з нею одружений, чи ні?
– А, так, так, – відповів Дін. – Я просто запитав. Може, у неї є подруги? Або сестри? Гулянка, знаєш, я просто хочу гуляти.
– Ага, яка ж користь від гулянок, життя занадто сумне, щоб увесь час гуляти, – сказав тенор, похиливши погляд на вулицю. – Чо-о-орт! Я без гроша і сьогодні мені плювати.
Ми зайшли назад по добавку. Дівчата настільки розізлилися на нас із Діном за те, що ми відірвались і пішли геть, що пішки подалися до «Схову Джеймсона»; машина все одно не заводилась. У барі ми побачили жахливу сцену: зайшов білий хіпстер-педик, одягнений у гавайську сорочку, і спитав у великого барабанщика, чи йому можна пограти. Музиканти підозріло подивились на нього:
– А ти дуєш? – Він, схвильовано, відповів: «Так». Вони подивились один на одного і сказали: – Ага, ага, саме цим цей тип займається, чо-о-орт!
Педик сів за барабани, і вони заграли джамповий номер, а той почав дурновато погладжувати головний барабан, витягуючи шию, немов у проаналізованому Рейхом екстазі, що нічого не означає крім трави, м'якої їжі та дурнуватих модних забав. Але йому було начхати. Він радісно посміхався у простір і підтримував біт, хоча й м'яко, з бопо-вими нюансами, радісний бурхливий фон для серйозного блюзу, який грали хлопці, забувши про нього. Великий негр з шиєю бика сидів і чекав на свою чергу.
– Що цей тип робить? – сказав він. – Давай грай музику! Що за біс? Чо-о-орт! – І він з огидою відвернувся.
З'явився хлопець тенора; він був маленьким підтягнутим негром з великим гарним «Кадилаком». Ми заскочили в машину. Він згорбився над кермом і погнав просто через Фріско, без жодної зупинки, сімдесят миль на годину, просто через дорожній рух, його навіть ніхто не помітив, він був настільки крутий. Дін нетямився в екстазі:
– Поглянь на цього типа, чувак! Поглянь, як він сидить і в нього ані рисочка не здригнеться, і просто пре і може всю ніч ось так говорити, тільки він не дуже хоче говорити, ой, чувак, всі речі, всі речі, які б я міг – я хотів – о, так. Давай, давай не зупинятись – погнали! Так!
Хлопець звернув, привіз нас прямо під «Схов Джеймсо-на» і припаркувався. Під'їхало таксі; з нього вискочив худий підстаркуватий негр-проповідник, він кинув долар таксисту і закричав:
– Дми! – він забіг у клуб і пролетів крізь бар на першому поверсі, із криком: «Дми! Дми! Дми!» спотикаючись, піднявся нагору, мало не падаючи лицем на підлогу, вибив двері й увірвався в зал джазових сейшенів, тримаючи руки перед собою, аби ні на що не впасти, і впав просто на Абажура, котрий працював того сезону в «Схові», музика грала на всю і він стояв у дверях з криком: «Дми заради мене, чувак, дми!»
Хлопець був маленьким невисоким негром з альт-горном, і Дін одразу сказав, що той очевидно живе зі своєю бабусею, як Том Снарк, весь день спить і грає всю ніч. Хлопець грав сотню приспівів перед тим, як виходити за гроші, і саме це він зараз робив.
– Це ж Карло Маркс! – закричав Дін над хаосом.
Так і було. Цей маленький бабусин онучок з немов приклеєним альтом та блискучими оченятами; з маленькими кривими ніжками зі своїм ріжком, копав ногами й пильно дивився на глядачів (а вони лише сміялись за десятком столів, кімната була тридцять на тридцять футів з низькою стелею), і ніколи не зупинявся. Його ідеї були дуже прості. Йому подобалась несподіваність простої нової варіації приспіву. Він ішов від «та-туп-тадер-рара… та-туп-тадер-рара», повторюючи його і стрибаючи під нього, цілуючи свій ріг та посміхаючись у нього, далі переходив до «та-туп-ІІ-да-дадера-РУП! та-туп-ІІ-да-дадера-РУП!», і все це були чудесні моменти сміху та розуміння. Його тон був виразний, немов дзвін – високий, чистий, він дув просто нам в обличчя на відстані двох футів. Дін стояв напроти нього, не думаючи ні про що, нахиливши голову, склавши руки, все його тіло тремтіло і піт – завжди піт -лився та хлюпав по його вимученому комірцю, щоб впасти у калюжу біля його ніг. Галатея та Марі були там, і ми це зрозуміли лише через п'ять хвилин. Ого, ночі Фріско кінець континенту і кінець сумніву, прощавайте всі сумніви і вся клоунада. Абажур гасав навколо з підносами з пивом; усе, що він робив, відбувалося в ритмі; він з бітом закричав на офіціантку:
– Ей, ти, крихітка, відійди, відійди, Абажур проходить, – і немов ураган, пролетів повз неї з пивом у повітрі, потанцював з кухарями і спітнілий повернувся назад. Трубач з рогом зовсім незворушно сидів за кутовим столом з неторкнутим напоєм перед собою, втупивши божевільний погляд у простір, його руки звисали по боках, майже дістаючи до підлоги, його ноги були розпростерті, як роззявлені язики, його тіло скрутилось у тотальний страх та глибоку печаль, і все, що могло бути у нього в душі – чоловік, який щоночі вирубував себе і дозволяв іншим себе убивати. Все крутилось навколо нього, немов хмара. Цей маленький бабусин альт, цей маленький Карло Маркс стрибав і витанцьовував, як мавпа, зі своїм магічним рогом і видув двісті приспівів блюзу, кожен божевільніший за попередній, і він не подавав ознак утоми або бажання припинити. Все приміщення тремтіло.
Через годину я стояв з Едом Фурньє на розі Четвертої та Фолсом, він був сан-франциським альтистом, котрий чекав зі мною, поки Дін дзвонив із салуна до Роя Джонсона, щоб той нас забрав. Ми просто говорили, аж раптом побачили щось дуже дивне й божевільне. Це був Дін. Він хотів дати Рою адресу бару, а тому попросив його почекати хвилинку на лінії, а сам пішов дізнаватися, та для цього йому треба було пробігти через увесь довгий бар, напханий галасливими п'яницями в білих сорочках, вийти на середину вулиці й подивитись на дорожні знаки. Так він і зробив, низько зігнувшись, немов Граучо Маркс, його ноги з неймовірною швидкістю винесли його з бару, немов видіння з роздутим пальцем посеред ночі, він вилетів і зупинився посеред дороги, всюди шукаючи знаки. їх було важко побачити в темряві, тому він з десяток разів крутився круг себе, з пальцем у повітрі, у навіженій схвильованій тиші, божевільно-волохатий чоловік з роздутим пальцем, піднятим, немов велична небесна гуска, крутячись та крутячись у темряві, тоді як інша рука була в штанях. Ед Фурньє казав: